Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

тимчасовий уряд. Франція та Британія, союзниці Росії, доклали всіх можливих зусиль, щоб утримати російську армію в полі. Сформований 14 березня новий російський уряд поклав усі свої надії на один останній наступ.

Тим часом нова Росія ледве давала собі раду зі спадком величезної континентальної імперії, населення якої лише наполовину складалося з росіян. На заході та півдні старої імперії політичні партії умовно проголосили свої права вирішувати майбутнє неросійських народів. У Києві 20 березня встановлено Українську Центральну Раду. Надійшла мить, якої чекали численні українські політики в Габсбурзькій монархії. Здавалося, що українські землі стоять на порозі національної незалежности. Бракувало лише невеликого поштовху, і саме вони могли бути тими людьми, що його нададуть. Якби габсбурзьке військо змогло вступити в Україну, то, можливо, здужало б і вийти за межі Галичини, створивши велику українську державу.

У цю сповнену очікувань мить, після смерти Франца-Йосифа, після падіння Романових, Вільгельм повернувся на поле битви. Він виїхав із Відня до Львова 3 квітня 1917 року. До своїх солдатів, яким зі столиці спершу надіслав пиво і трунки, він приєднався ще через два дні. Вільгельм умів потішити своїх вояків; тепер він знав також щось і про політику. Він здобув розуміння політичних дилем України й вів перемовини з батьком, а також із Карлом. Тепер він знову опинився на непередбачуваному східному фронті, та політика його вже не надто бентежила. Коли з Польщі надійшли важливі новини, Вільгельм уже не був дезорієнтованим. У квітні 1917 року Берлін та Відень загалом погодилися, що Штефан буде королем. 1 травня 1917 року відповідне рішення ухвалила Польська Регентська Рада, що її окупаційні сили встановили з метою призначити монарха. Згодом, того ж місяця, кайзер Вільгельм II нагородив Вільгельма Залізним Хрестом. Попри покладені на батька з сином почесті, політична диспозиція Польщі та України була аж ніяк не остаточною — це добре розуміли як Штефан, так і Вільгельм[100].

Тим часом у Відні українські приятелі Вільгельма знайшли новий спосіб здійснювати вплив. Цісар Карл вирішив знову скликати парламент. Майже від самого початку війни своїми австрійськими володіннями він правив як імперською військовою диктатурою, і законодавчий орган не засідав. 30 травня 1917 року, вперше з 1914 року, провела засідання нижня палата парламенту. Українські політичні партії закликали до створення в монархії української землі й висловили свою підтримку ідеї українського національного самовизначення в Росії. Однак голоси, потрібні новому коаліційному урядові для прийняття законодавчих актів, надали польські, а не українські партії. У такому становищі, під тиском як українців, так і поляків, Габсбурги мусили виграти війну за кордоном, аби втримати мир удома. Єдиний певний шлях до задоволення і поляків, й українців лежав через захоплення російських земель, які можна буде поділити між новими польськими та українськими коронними землями[101].

Відтак польські та українські депутати, що дебатували у Відні, шукали єдиного справжнього рішення на сході. Вільгельм, який боєм проклав собі шлях через Галичину в колишні російські землі, зажив репутації українського патріота. Він усе ще послуговувався в розмові ідеалістичними термінами, пишучи українському другові, що «метою його життя є ощасливлення народу». Але, крім цього, він також займався цілком свідомою самопромоцією, просячи своїх українських знайомих повідомлювати одне одному про його подвиги. Найкращим короткотерміновим вирішенням національних проблем Габсбурзької монархії Вільгельм тепер уважав створення з габсбурзьких земель Австро-Угорщино-Польщі, в якій східна Галичина була б частиною Австрії, а не Польщі. Як Габсбург і як українець, він не сумнівався, що вирішення українського питання принесе користь і його родині, і його нації[102].

Його цісар знав, що справи дещо складніші. Карл мусив якимось чином добитися підтримки українців для габсбурзької справи. Очевидним знаряддям для цього був Вільгельм. Карл зателефонував Вільгельмові — чого б ніколи не зробив його попередник, оскільки Франц-Йосиф не користувався телефоном, — і попросив долучитися до його імпровізованої подорожі Галичиною. Двоє чоловіків зустрілися на одному з віденських вокзалів, і цісар Карл якнайпоштивіше привітав свого кузена: «Знаєш, любий Вільгельме, я взяв тебе з собою, щоб українці в тобі побачили знак мого зацікавлення в їхній землі та народові». Під час подорожі двох молодих Габсбургів по східній Галичині у липні та серпні 1917 року Карл пообіцяв, що габсбурзькі війська і відновлена габсбурзька влада обходитимуться з українцями справедливо[103].

Через декілька тижнів Карл викликав Вільгельма, щоб здійснити ще одну українську політичну місію. Вільгельмові належало познайомитися з Андреєм Шептицьким, митрополитом Греко-Католицької церкви, національної церкви українців у Галичині. Катедральний собор митрополита стояв у Львові, головному центрі його церкви, і коли росіяни на початку війни окупували Галичину, Шептицького заарештовано. Це не стало ні для кого несподіванкою. Росіяни знали, що Шептицький сподівався на перемогу Габсбургів, яка дозволила б греко-католицькій вірі поширитися з Галичини до Російської імперії. Тепер, після Лютневої революції, Шептицького звільнено з ув’язнення. Він повертався назад в Галичину, до Львова і до своєї катедри. Оскільки Габсбурги потребували української підтримки, Карл прагнув зробити вітальний жест. Він відрядив Вільгельма до Львова привітати видатного діяча української церкви.

Вільгельм прибув на львівський вокзал по обіді 10 вересня 1917 року — в заквітчаному автомобілі, на чолі вітальної групи з оркестром. На захоплення українських спостерігачів і самого митрополита, він привітав Шептицького українською мовою, на додачу до німецької. Раніше Шептицький не зустрічався з Вільгельмом. Тепер перед ним раптом стояв молодий вродливий ерцгерцог, який непогано говорив українською мовою і перед очима натовпу вітав його від імені їхнього володаря. Як бачив люд, під мундиром у Вільгельма була українська вишита сорочка. «Вишиваний», — вигукували присутні, відсилаючи до цього факту. Це слово стало українським прізвищем Вільгельма. Несподівано він отримав повну українську ідентичність і став Василем Вишиваним.

Шептицький став новим покровителем і наставником Вільгельма й почав бачити в ньому агента власних планів щодо визволення всієї України. На початку війни Шептицький сподівався знайти габсбурзького офіцера, який правив би Україною від імені Габсбурґів. Тепер він знайшов габсбурзького офіцера, який не лише був українцем із вибору, а й ерцгерцогом із народження. Кращого кандидата на роль короля годі було уявити[104].

Відрядивши Вільгельма займатися українськими справами, цісар Карл не переставав думати про ширше питання миру в Європі. Війна в Росії повалила династію Романових. Хоча в короткій перспективі це було доброю звісткою для Габсбурґів, для європейських династій перед лицем майбутніх голодних та буремних років це не віщувало нічого доброго. Карл боявся, що тривала