Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

То мушу вам сказати, що ви відстали від життя. Чоловік знову посміхнувся.

— Припустімо, ви ще не викладаєте історії й філософії. Але, сказати по щирості, викладачка історії і філософії, яка приробляє в такий спосіб, викликає в мене сумніви. — Ґречний тон і звертання на "ви" навіювали ще більшу загрозу.

Лівія знизала плечима.

— Не знаю, чого ви домагаєтеся,— заявила вона. — А я воліла б відбути

це фотографування і піти собі, якщо, звичайно, ви вже закінчили свій допит.

— Ах так, ви маєте рацію. Луїджі, вмикай освітлення і починай. — Чоловік знов обернувся до неї. — Синьйорино, де ви поклали свою торбинку?

— Навіщо вона вам?

— Бо в мене виникли певні сумніви, і я хочу дещо перевірити.

— Але ви не повинні зазирати в мою торбинку,— похопилася Лівія, але тільки тому, що треба було похопитися: цього вимагала роль.

— Саме це я повинен зробити,— відповів чоловік, підводячись. — Де ця торбинка?

— Вона у ванній. І дивіться, якщо пропадуть гроші, це змусить мене подумати, що я маю справу із злочинцями.

— Атож, з ваших слів я бачу, що ви не сподівалися мого приходу. Але грошей, якщо ви попозуєте фотографові, у вас не заберуть. Луїджі, починай.

Чоловік пішов до ванної. Торбинка з червоного полотна лежала на видноті на столику під умивальником. Він вийняв гроші; там було п'ятдесят тисяч лір, одержаних від так званого Луїджі, ще два папірці по тисячі і монети по п'ятсот, щось із десяток. Крім того, звичайна губна помада, звичайне люстерко, пара ключів на колечку, водійські права, маленький носовичок, чистенький, згорнутий трикутничком, і — телефонна книжечка, мініатюрна жіноча книжечка, густо списана дрібнесеньким, але чітким почерком. Вона виявилася досить пошарпана, шкіряна обкладинка протерлась, їй було добрих десять років.

І більш нічого. Чоловік вистромив з дверей ванної голову. Він побачив, як педераст порається зі своїм "Міноксом".

— Рухайтеся, стоп, шість! Рухайтеся, стоп, сім! Рухайтеся, стоп, вісім! —

Але Лівії він звідти не бачив.

До п'ятдесятого кадру було ще багато часу, отож чоловік поскладав усе назад в торбинку, залишивши тільки телефонну книжечку, тоді видобув з кишені окуляри в черепаховій оправі й почав читати. Спочатку тільки погортав книжечку, щоб скласти уявлення про те, яких адресатів може мати викладачка, потім подумав, що треба взятися до діла по-справжньому й заходився читати з літери А. Всі побачені там імена йому нічого не промовляли, на літеру В були тільки три адреси видавництва, виходить, дівуля й справді щось перекладала. На літеру І стояла адреса інституту італійсько-англійського культурного центру. На знайоме ім'я він натрапив аж під літерою Р.

Педераст таки був наділений непомильним нюхом, ці збоченці бачать краще за нормальних людей. Чоловік повернувся до кімнати, знову сів, упівоберта до Лівії. Там дійшли до тридцять дев'ятого кадру, залишалося зробити ще дванадцять, але він закомандував Луїджі:

— На сьогодні досить. — А Лівії кинув: — Ідіть сюди ближче, будь ласка, бо в мене з'явилися до вас нові запитання.

— Я хочу вдягтися,— відповіла вона. Тепер вона була певна, що він щось пронюхав і починається битва. Боятися вона не боялась, тільки хотілося знати, що він міг знайти в її торбинці.

— Іди-но сюди, сучко, а то я тобі ноги переламаю, і признавайся, як ти познайомилася з Альбертою Раделлі!

Так ось що він одкрив! Як їй не спало на думку, що в старій телефонній книжечці записано ім'я Альберти? Тепер ситуація ускладнювалась, але Лівія перед складнощами не пасувала. Вона стала раптом слухняною й пішла до нього, збоченець плентав десь позаду, але корилася вона з таким виглядом, ніби мала справу з божевільним.

— Вона була мені приятелькою.

— Як це "була"? Ви що, посварилися? — Він розставляв їй тенета, штовхав на їрехню.

— Ні, вона, бідолашна, загинула, наклала на себе руки. — Лівія не клюнула. Вся її кмітливість миттю запрацювала, наче електронний калькулятор, проти підступного ворога.

— Коли?

— Рік тому.

— Як''

— Перерізала собі вени. Про це писали в газетах.

— Ви з нею близько приятелювали?

— Так, досить близько.

— Вона була з тих, що вештаються вулицями так само, як ти?

Лівія здавалася собі крутійкою, зрештою, вона по-своєму такою й була, а той тип тільки чекав, коли вона забрешеться, щоб накинутися на неї.

— Так, може, саме завдяки цьому ми й подружилися.

Якийсь час цей чоловік, майже молодий, дивився на неї, начебто більше зацікавлений її грудьми, ніж обличчям: це він думав. Потім звернувся до збоченця:

— Дай мені плівку.

У того в кишені сорочки лежала коробочка, і він дістав з неї одну стрічку.

— Ти бачила коли-небудь таку плівку? — Допитувач знову прикипів до неї поглядом, метаючи з-під примружених повік вогонь.

— Так, це плівка для "Мінокса".

— А де ти її бачила?

— В університеті" один мій однокурсник мав "Мінокс".

— А ти не бачила такої в інших людей, крім того однокурсника?

— Не пригадую. Може, й бачила.

— А та твоя подруга, Альберта, скажімо, ніколи не показувала тобі такої плівки?

— Ні.

— Ти впевнена?

— Так.

— А та твоя подруга ніколи тобі не казала, що їй пропонували позувати для таких знімків, як оце ти зараз?

Брехня мала пролунати одразу, моментально, щоб мати переконливий вигляд.

— Ні.

— Подумай добре: ви були дуже дружні, розповідали одна одній про все, навіть про те, скільки заробили, вештаючись вулицями, і вона не сказала тобі, що позує для художніх знімків або збирається позувати? Дивно.

— Ми з нею щиро приятелювали, але бачилися рідко, часом не зустрічалися місяць і два.

їй ставало холодно, але то було не від страху, а від хвилі кондиційованого повітря.

Якусь мить чоловік мовчав, похиливши голову, дивлячись собі на ноги, перебирав пальці, ніби рахував їх,— так він допомагав собі думати. Потім, не підводячи голови, промовив:

— Ти приховуєш від мене правду. Повинна щось знати. Може, навіть багато дечого.

— Але я уявлення не маю, чого вам од мене треба. Знаю лише, що потрапила в кишло негідників. Дайте мені одягтися й відпустіть. Можете, як хочете, забрати й гроші, але відпустіть мене.

Роль вона грала майже бездоганно.

— Луїджі,— озвався чоловік,— принеси мені вати та спирту, а також перекису водню.

— Не знаю, чи є в мене перекис.

— Спокійно, це тільки для того, щоб не було багато крові. Чоловік надів окуляри й аж тоді поглянув на Лівію.

— Якщо скажеш усю правду, я не зроблю тобі нічого поганого.

Він дістав з кишені складаного ножика, скромного старенького ножика, якими вже ніхто не користувався, хіба що школярі початкових класів.

— Та ви божевільний, чого ви домагаєтесь? Спробуйте тільки доторкнутися до мене, побачите, що я зроблю!

Було розіграно сцену ображеної невинності, і можливо, небезуспішно.

— Мені начхати на те, що ти зробиш. Ти скажи правду, і я тобі не зроблю нічого, ось побачиш.

Підійшов з двома слоїками в руці збоченець.

— Перекис водню теж знайшовся.

Чоловік узяв слоїки й поставив на підлогу біля себе.

— Ще не пізно сказати все, що тобі відомо.

Лівія не вивчала драматичного мистецтва, але силкувалася робити все якнайкраще, тому заволала нелюдським голосом. Волання — цілком природна реакція того, хто нічого не знає й кого охопив жах. Насправді вона знала все, чого домагався цей чоловік, і не відчувала ніякого жаху. Лівія зневажала цього чоловіка всіма фібрами душі, але опуститися до страху перед таким нікчемою не могла.

Отож вона спробувала заволати і вдруге, але перш ніж устигла це зробити, її рот виявився набитий ватою, а потім фотограф посадив її й міцно вчепився руками в плечі.

— Ще не пізно сказати правду.

Чоловік сів їй на коліна, щоб не брикалась. Нарешті до неї дійшло, чому його погляд здавався їй поглядом короткозорого: це був садист у прямому значенні слова.

— Я можу стукнути тебе по голові, забити памороки, а коли ти зомлієш, перерізати тобі вени. Тобою зацікавиться поліція, але що з того? Жінок з перерізаними венами знаходять раз у раз. — Голос його зазвучав тихіше, приглушено, та він викликав у неї тільки огиду, а не страх. — Але ти мені

станеш у пригоді, поки жива, поки маєш змогу говорити. Востаннє кажу тобі: зізнайся — і я вийму вату.

Лівія знизала плечима, показуючи поглядом, що він даремно старається — їй нема в чому зізнаватись.

— Ну що ж, зробимо маленький надріз на лобику. Я людина великодушна, оберу для цього місце вище, щоб ти могла його прикривати волоссям. — Він протер їй лоба спиртом, діючи як досвідчений дбайливий санітар. — Не хочу, щоб тобі було боляче, мій намір лише попсувати тобі личко, якщо ти й далі вперто мовчатимеш.

Як він різонув — Лівія того майже не відчула, кров на обличчя не пролилася, чоловік одразу ж припік поріз перекисом водню. А збоченець уже перестав тримати голову Лівії.

— Якщо згадаєш щось, кивни головою, і я витягну вату. Тільки не здумай знову запевняти, ніби нічого не знаєш. Не виводь мене з себе.

Може, цей звук був тільки в її мозку, слухова галюцинація, навіяна палким бажанням, аби звук був реальний, але вона мимоволі повернула голову до дверей — їй учувся приглушений дзвінок.

— Що таке — дзвонять? — спитав чоловік.

— Ні,— відповів гомик. — Це вона, очевидно, чекає когось, і тепер їй учулося, ніби в двері подзвонили.

Чоловік стояв задумавшись, зі складаним ножиком у руці, так близько біля її обличчя, що Лівія побачила колодочку, яку прикрашала реклама славетної марки лікерів. Прислухатися до цих "голубих", звичайно, треба, але в деяких випадках вони впадають в істерику, подумав чоловік, а вголос проказав:

— Якби вона чекала когось, той би вже прийшов, отож заспокойся. Вона знає, де зберігається плівка, знята торік, можливо, плівка в неї самої, і зрештою скаже мені про це. — Чоловік почав протирати їй спиртом ліву щоку. — Признаєшся,— мовив він,— і уникнеш цього порізу на щоці, якого вже ніякою пластичною операцією не поправиш. — Він постояв, утупившись у неї, і різонув. Примруженими за скельцями очима пильно дивився на щоку, наче ревний школярик на сторінку зошита, коли милується гарно виведеним реченням. — Не може бути, щоб ти нічого не знала. Що ж, мочитимешся кров'ю. Назви своїх друзів, і тільки-но назвеш — я зупинюся. — Він заходивсь тампонувати перекисом водню поріз, але робив це недбало, і струмочки крові потекли їй на шию, на груди, добираючись аж до живота.