Щербаненко Джорджо - Тенета зради, Щербаненко Джорджо

Джорджо Щербаненко

ТЕНЕТА ЗРАДИ

Роман

З італійської переклала Мар'яна Прокопович

ЧАСТИНА ПЕРША

Коли з'явилося телебачення, першим телевізора придбав мій наречений, різник, і все Ка' Таріно прагнуло побувати у нього вдома й побачити ту штуку. Але він запросив не будь-кого, а моїх батька й матір, з ними пішла й я, і так ми заручились: у темряві він клав мені на коліно руку, тоді посував Ті все вище й вище, і при першій же зручній нагоді запитав, чи я ще дівчина. А в мене та рука на коліні, та ще й при матері, викликала відразу, тож я відповіла йому ствердно, аби лиш пошити того різника в дурні, — можна подумати, саме його я й дожидалася!..

1

Важко вбити двох людей одночасно; і все ж вона впевнено зупинила машину в майже до сантиметра визначеному, добре вивченому місці, яке легко було впізнати навіть уночі по цікавому готичному, подібному до Ейфелевої вежі залізному містку, що мовби осідлав канал. Отож, зупинивши авто з точністю, з якою застигає стріла, націлена в центр мішені, дівчина промовила:

— Вийду закурю. Не люблю курити в машині.

Це вона сказала тим двом, що сиділи всередині, — тим, яких мала вбити, — і вийшла, не чекаючи на відповідь, хоч вони, отупілі від ситного обіду й тягаря своїх років, лагідно й хрипко озвалися:

— Еге ж, будь ласка, покуріть. — І, зоставшись самі, налаштувалися задрімати ще солодше, такі підстаркуваті й товстенькі, обоє у білих плащах, у неї на шиї вовняне кашне ядучого світло-брунатного, як і сама шия, кольору, що робило стару ще товщою; її обличчя навіювало думку про велику жабу, хоч колись, десятки років тому, ще до закінчення другої світової війни, ця жінка була дуже гарна, так вона сама казала, а тепер ось її треба вбити, та ще й разом з її приятелем. Дехто офіційно називав цю жінку Аделе Терріні, а в Буччінаско, у Ка' Таріно, де вона народилась і де про неї багато чого знали, її називали Аделе-Повія, а батько дівчини, дурний американець, називав її Аделе-Надія.

Вона сама була теж американка, але не така дурепа: вийшовши з машини, замкнула за собою дверцята (решта дверцят були вже наглухо замкнені) і припалила сигарету, поглядаючи на другий бік каналу та на дорогу, що вела до Павії, — о цій порі дорогою ліниво й не часто проїздили автомобілі, і про це вона теж уже знала, — а тоді, ніби прогулюючись, зайшла за машину, скромний, легкий чотиримісний "фіат", назви моделі якого не знала, зате знала всі його можливості й переваги, що завдяки їм і сподівалася здійснити свою мету.

Отож посередині був канал, що називався Альцайя Навільйо Павезе, — назва досить складна й незрозуміла для неї, американки, бо її вчитель італійської мови у Сан-Франціско, штат Арізона, яке не має нічого спільного з тим другим, великим Сан-Франціско, не завдавав собі клопоту пояснювати, що "альцайя" (від "альцаре" — піднімати) — це та линва, на якій тягли з берега, у певному розумінні піднімали, проти течії річки чи каналу човни та баржі; але її цікавила, звичайно, не етимологія, не філологічне пояснення цієї назви, а таке чудове розташування каналу між двома дорогами, те, що о цій порі року вода в каналі стояла високо, а також те, що більша, заасфальтована дорога була муніципальна; вона добре запам'ятала її офіційну назву: Страда статале № 35; друга ж, незаасфальтована й досі зворушливо сільська, — це стара дорога Дель Альцайя. А посередині — канал.

У каналах, якщо тільки вони не пересихають, звичайно є вода, а цей канал не був сухий, до того ж він не мав ні огорожі, ні парапету, ані застережних знаків — анічогісінько; у темряві автомобіль міг легко впасти у воду, і ніщо б йому не перешкодило. Отож вона лише штовхнула машину, назви моделі якої не знала, — і все сталося точнісінько так, як вона передбачала й підготувала, аж до положення передніх коліс, що їх вона повернула трохи праворуч, у бік каналу (мотор, певна річ, на нейтральній передачі). Усе завершилося тихо й лагідно за лічені секунди; це було майже однаково, що штовхнути схилом униз візок — і автомобіль з двома людьми всередині, отупілими від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, від темної бузинівки (і за все це платила американка, яку вони, без сумніву, вважали ідіоткою, а її батька — неперевершеним телепнем), одне слово, цей автомобіль із Аделе-Повією — або ж Аделе-Надією — та її супутником напрочуд легко і вдало зісковзнув у канал; він шубовснув у глибоку воду саме тоді, коли вона й хотіла, тобто в ту хвилину, коли по той бік каналу, на великій дорозі Страда статале № 35, не проїжджала жодна машина, довкола стояла густа темрява, і було видно лише дуже далекі вогні машин, що наближалися.

Високо знялися бризки, залили їй обличчя, але сигарету не погасили; потім нова хвиля з шумом, наче струмінь із шланга, вдарила їй в груди, — хто б подумав, що падіння машини у воду може збити такий фонтан, — і вона відчула між губами розм'яклу й, без сумніву, погаслу сигарету, яка вже розлазилася, вийняла її з рота, а рештки паперу та мокрого тютюну виплюнула; одяг та волосся в неї теж були просякнуті смердючою водою з каналу Альцайя Навільйо Павезе, і вона залишилася стояти, чекаючи, чи не з'являться на поверхні бульбашки повітря.

Так вона й чекала в темряві. Дорога по цей бік каналу, де вона стояла, була зовсім темна; друга, заасфальтована, що потойбіч, — також темна, проте м'яку тканину ночі пронизували промені світла; це були фари машин міланців, що поверталися — ні, не з річки, бо день був будній і люди не можуть поїхати в середу до Санта-Маргеріта, адже вони повинні бути на роботі, і навіть якщо не мають службових обов'язків, то намагаються бути не згіршими від тих, хто їх має; однак дехто з міланців у ці лагідні весняні дні вибирався надвечір, після роботи, до заміських траторій, менш сміливі зупинялись у траторіях понад Віа К'єза Росса або доїжджали щонайдалі до Ронкетто делле Ране, а відважніші, минаючи Бінаско і навіть Павію, завертали до розкішних остерій, які насправді остеріями не були, і нібито по-селянському їли й пили там нібито справжні селянські страви та вина, а тепер, саме в цей час, поверталися додому, до Мілана, й повільно вели машини серед цієї прекрасної весняної ночі — повільно, поки спереду чи позаду не було інших машин, а тоді набирали швидкості й раз у раз зблискували фарами, і це були саме ті промені, які вона бачила, чекаючи, коли з води зринуть бульбашки.

Але бульбашок не було, машина відразу наповнилася водою крізь опущені, принаймні спереду, шибки, отож умить запала тиша, і довелось тільки дивитися й чекати, пильнуючи, чи не зупинилася на дорозі, де вона саме стояла, якась "веспа" з парочкою, що за браком грошей шукала притулку десь на березі каналу, чи п'яний велосипедист, що повертався до свого дому на відлюдді, чи, може, якийсь автомобіль із хлопчаками з сусідньої сироварні, що блукали у пошуках дівчат з інших сироварень у навколишніх селищах, провокуючи так тривалу, хоча й не криваву, ворожнечу між сироварнями, розташованими між Ассаго, Роццано, Бінаско й Казаріле; отже, треба зачекати, зачекати принаймні хвилин п'ять, можливо, котресь із тих двох зуміє вибратися крізь опущену шибку із зануреної у воду машини; і так вона стояла й чекала — дивлячись у воду, скута страхом, — що котресь із них, а може, і обоє, воскресне і, репетуючи, випірне раптом з води.

Автомобіль, що саме проїжджав дорогою потойбіч, на мить освітив її, наче на сцені, своїми фарами, і якби ті двоє зараз випірнули з води, промайнуло в неї, осліпленої цим пучком світла, то вона допомогла б їм вилізти на берег і сказала б, що не знає, як це сталося, бо вони ж напевно не помітили, як вона штовхнула машину… А що, як помітили?

Вона все чекала і аж коли розважила, що минуло вже п'ять хвилин, — а може, двічі чи й тричі по п'ять хвилин, — коли допевнилася, що ніколи, ніколи в світі ті двоє, їхні брудні душі й брудні тіла не розноситимуть свою заразу по дорогах планети, аж тоді вона рушила від каналу до залізного містка, відкрила там невеличкий портфель і, діставши кілька паперових носовичків, витерла на обличчі вже майже висохлі краплі води з каналу. Її пальто було мокре на грудях, але тут вона не могла нічого вдіяти, у туфлях теж була вода, і вона, підійшовши до сходів місточка, сіла на першу приступку, поскидала свої туфлі без каблуків, повиливала воду, трохи підсушила туфлі на повітрі, а тоді взула їх на вологі панчохи — з цим вона теж не могла нічого зарадити; аж дивно, ніколи й не думала, що доведеться отак скупатись.

Вона піднялася сходами на місток через канал; це була скоріше іграшка, а не міст, та вона ж не дівчинка, а цей місток — не забавка; вона вся дрижала, та не від холоду, ні, — ох, якби ж вона могла… але ж не може повернути все назад. Коли ти вбила двох людей, то нема сенсу хотіти повернути все назад, їх не можна воскресити, і вона, опинившись на вершині цього дивного містка, чогось середнього між венеціанським мостом і мостом Жюля Берна, кілька разів ковтнула слину, щоб подолати приступ нудоти, викликаний образами тих двох, що борсалися під водою, зачинені в машині, а тоді почала спускатися сходами з іншого боку містка; все ж таки вона не професійний убивця; однак теоретично вона була добре підкована й знала дуже багато; хоч способів убивати безліч, вона знала їх майже всі; розпечена в'язальна спиця, якщо її встромити досить глибоко в печінку — для цього досить елементарних знань з анатомії — викликає смерть, яка настає по-нелюдському повільно і яку супроводжують конвульсії і страждання; саме такою смертю помер, наприклад, Тоні Паганіка, американський громадянин, уродженець італійської провінції Абруцці; його прізвище — Паганіка — американці так і не навчились вимовляти і називали того чоловіка просто Тоні Паані; отож він помер саме через в'язальну спицю в печінці. Від думки про це нудота вляглася, вона заціпеніло зійшла з останніх двох сходинок містка і почала виконувати другу частину свого плану.

Тепер вона стояла на заасфальтованій дорозі, машини раз у раз пролітали повз неї, хоч і з перервами, бо було вже пізно; вони минали її, яскраво освітлюючи, майже на відстані кількох сантиметрів і не зупинялися на її жести, хоч як вона просила підвезти; ох уже ці "королеви ночі", навіть за містом, до чого ж ми докотилися — ось що, здавалося, хотіли сказати вони, мигаючи фарами замість спинитися; але одна машина таки стала, в ній сиділи чудесні, добрі лонгобарди з чудесної, доброї Лонгобардії, чоловік, жінка і хлопчик; їм було просто цікаво підвезти чужу людину, а може, в них виник милосердний порив допомогти ближньому — мовляв, бідолашна дівчина, о такій порі сама посеред дороги, хтозна що з нею сталося, підвези її, П'єро, бачиш, вона вся мокра, поглянь на її пальто, сподіваюся, нічого поганого не трапилось…

Отож ІГєро спинився, вона сіла і, вмостившись, зібрала всі свої навички, здобуті за роки навчання італійської мови, щоб не було видно, щоб анітрохи не було помітно, що вона з Сан-Франціско, штат Арізона.

— Дякую, ви дуже люб'язні.