Щербаненко Джорджо - Тенета зради, Щербаненко Джорджо

Їдете до Мілана?

А там унизу, під водою, в каналі, на березі якого стояла оце їхня машина, навіки завмерли ті двоє, і це справа її рук.

— Атож, синьйорино, куди ж нам ще їхати? — сказала, обертаючись до неї, дружина синьйора П'єро, ще й засміялася. Вона сиділа позаду, біля хлопчика, і була добродушна, товариська, привітна й співчутлива жінка.

— Тату, а вона американка, — озвався хлопчик, коли автомобіль перед митницею збавив швидкість. — Я вже колись чув, як розмовляла одна американка, вона сказала "луб'язні" замість "люб'язні". Правда ж, ви американка? — відверто спитав цей дев'ятирічний, а може, восьмирічний чи й ще молодший хлопчик.

Це вже було небезпечно — щоб хтось запам'ятав, як підвозив американку і саме там, де в каналі знайшли автомобіль; може, це загроза для неї, а може, й ні, вона має зникнути, розчинитися, не залишивши жодних слідів. Але цей восьми— чи дев'ятирічний хлопчик усе добре підмітив і належно пояснив: "Вона сказала "луб'язні" замість "люб'язні". І тут вона не зуміла викрутитись, увесь її план міг розсипатися через прискіпливість і тонкий слух цього хлопчини.

— Так, я американка, — відповіла вона. Можна обдурити дорослого, але не дитину.

— Але ви чудово говорите по-італійському, я б ніколи не помітила, — зауважила привітна лонгобардка.

— Я вивчила вашу мову за допомогою платівок, за півроку, — сказала вона згідно з правилом, засвоєним у тій школі, школі злочинів: суть його в тому, що слід зацікавити співрозмовника якоюсь невинною темою, аби він не зосередив своєї уваги на інших, небезпечніших речах.

Синьйор П'єро, — досі він ставився до неї з підозрою, роздратовано зиркаючи на цю чужинку в своїй машині, а в неї ще й пальто мокре, хтозна й від чого, ще забруднить йому сидіння; коли подумаєш, що за набрід тут волочиться, тільки така наївна людина, як його дружина, могла запропонувати їй місце в машині, — раптом пожвавішав:

— Не може бути, всього за півроку?! Ти чула, Естер? Виходить, це правда, що розповідають про ті платівки для вивчення мов.

— Авжеж, правда, — відповіла вона й заходилася грати роль рекламного агента з продажу платівок для тих, хто хоче стати поліглотом. — Півроку тому я вміла сказати по-італійському лише "О моє сонце"[1].

— Знаєш, Естер, треба буде розпитати про ці платівки для Робертіно. У Мальсугі їх можна придбати зі знижкою, — промовив синьйор П'єро.

Вони вже проминули митницю і тепер їхали вздовж Конка Фаллата, там, де Ламбро Мерідіонале розходиться двома рукавами, які потім з'єднуються по той бік від Навільйо Павезе, і поки той П'єро говорив, вона глянула на годинник: неповних п'ять хвилин до одинадцятої, все йшло за планом. Тим часом господарі машини й далі розмовляли між собою про грамплатівки для вивчення мов, минаючи довгі, майже безлюдні бульвари, бузкові у бузковому світлі від флуоресцентних ламп, і нарешті вона сказала:

— Ось тут, будь ласка. Я вийду тут, на цій площі.

— Як хочете, — кинув синьйор П'єро; він міг би грати у театральних виставах, так добре вдав жаль від того, що вона залишає їх, що він не матиме щастя супроводжувати її ще довго й далеко, всюди, хоч би куди вона забажала.

— Дуже дякую, — мовила вона, відчинила дверцята саме в ту мить, коли авто зупинилось, і швидко вийшла, щоб вони не встигли добре розгледіти її обличчя. — Дякую, дякую! — Вона помахала рукою і одразу ж пірнула у тінь від великого дерева, уникаючи мертвотного світла від лампи, під якою лонгобард зупинив машину.

Це був небезпечний відтинок дороги, але тут вона не могла нічим собі зарадити, самотня на цій безмежній площі на околиці Мілана, на лагідному, хоч і прохолодному вітрі наприкінці квітня; на душі їй стало незатишно, та переляк їй однаково не допоможе, і вона його прогнала. Тут на площі була стоянка таксі, вона це знала, бо заздалегідь добре вивчила місцевість і тепер попростувала на зелені вогники двох машин, що дрімали під розлогими деревами.

— Готель "Палас".

Таксист задоволено кивнув головою: така поїздка — саме те, що треба; переїхати через усе місто й опинитися біля вокзалу, де він о будь-якій порі знайде пасажирів, та й дівчина, напевно, теж не з гірших, коли їде до "Паласу". У темному салоні вона знову зиркнула на годинника й при світлі від ліхтарів побачила, що вже сім хвилин на дванадцяту; отже, вона випереджає свій графік на сім хвилин.

— Зупиніться, будь ласка, біля цього кафе.

Вони були на вулиці Торіно, зовсім тихій о цій мертвій порі, коли люди ще не вийшли з кінотеатрів, коли не видно було ні перехожих, ні автомобілів; та навіть у цей час на вулиці Торіно не можна було зупинятись, проте водій повівся так, наче був на подвір'ї власної вілли, — виїхав трохи на тротуар і зручно спинився перед кафе.

— Джин, будь ласка, — попросила вона у цьому чудному, схожому на невеликий коридор кафе, яке оформляв, певно, не дизайнер, а мініатюрист, і йому вдалося втиснути сюди все — від автоматичного програвача до телефонної будки, ще й вентилятор. Замовляти джин теж було помилкою: самотня дівчина, яка о цій порі п'є такий екзотичний напій; отож четверо чоловіків, що, крім хазяїна, сиділи в залі, ще уважніше поглянули на неї і, без сумніву, примітили англосаксонський тип її обличчя; та й панчохи і туфлі все ще були мокрі, і вона залишала за собою сліди; та, може, ніхто нічого й не завважив: у місті було повно іноземців, що приїхали на ярмарок, і ввечері більшість із них випивали й поводилися досить ексцентрично. У машині вона закурила сигарету, і це, та ще джин, трохи додало їй сили. Все закінчено, вона домоглася свого. У номері готелю "Палас" вона пробула хвилини три: двох їй вистачило, щоб перевзутися, змінити панчохи й надягти плащ, і ще однієї — щоб замкнути наготовані валізи. Рахунок було вже виписано, гроші вона теж приготувала; ще одну хвилину змарнувала на те, щоб роздати чайові й дочекатися таксі, яке викликала заздалегідь. Ще за дві хвилини таксі довезло її до вокзалу.

Їй була вже знайома ця споруда, схожа на вавілонську святиню; тут вона орієнтувалася добре.

— До "Сеттебелло"… — кинула носієві, що заходився коло її двох валіз та шкіряної сумки. Поки вона йшла за носієм, якийсь південець, усміхаючись своїми жахливими конячими зубами, запропонував їй своє товариство; його верхню губу прикрашали вуса, що, як він, певно, вважав, невідпорно приваблювали жінок; та вздовж перону, де стояв "Сеттебелло", прогулювалися два карабінери, а що в низькорослого завойовника сердець вони явно не викликали довіри, то він дав їй спокій.

У неї вже був квиток із зарезервованим місцем. Через чотири хвилини після того, як вона ввійшла до вагона, "Сеттебелло" рушив, а о восьмій ранку в аеропорту Ф'юмічіно вона сяде на літак до Нью-Йорка. Вона уважно вивчила розклад, він чітко закарбувався в її пам'яті: о третій годині пополудні за місцевим часом вона приземлиться в аеропорту Фінікса, одна із ста дев'яноста п'яти мільйонів американських громадян, — остаточно, безповоротно відрізана від каналу Альцайя Навільйо Павезе.

2

Біля дверей подзвонили; та хоч як ввічливо він пролунав, той дзвінок, а бувають ситуації, коли хочеться не чути його взагалі, коли краще, щоб ніхто не нагадував про себе, коли всі викликають у тебе огиду. А чоловік, якому він змушений був відчинити двері на цей такий ввічливий дзвінок, виявився ще гидкішим, ніж можна було сподіватися.

— Доктор Дука Ламберті?

Голос його теж звучав гидко, цей чоловік міг би давати уроки дикції бездоганною італійською мовою — бездоганно чітко, бездоганно ввічливо; а все бездоганне Дука ненавидів.

— Так, це я. — Він так і стояв біля дверей, не запрошуючи чоловіка ввійти.

Викликав огиду і його одяг; була весна, це правда, але гість уже розгулював без піджака, у світло-сірому кардигані з темно-сірими замшевими манжетами, а щоб ніхто не подумав, що купити піджак у нього нема грошей, він тримав у руках пару світло-сірих шоферських рукавичок, не тих, звичайних, з відкритим верхом, а таких, що закривають руку повністю — і верх, і пальці; лише з боку долоні рукавички були витерті, і це відразу впадало в око, бо він явно намагався показати, що має відповідну до цих рукавичок автомашину.

— Можна ввійти? — Гість аж сяяв од фальшивої сердечності й розкутості.

Йому таке не сподобалось, і він дав гостеві це зрозуміти, та все ж дозволив увійти, позаяк життєві шляхи таємничі й розмаїті. Він відчинив двері до свого покійного або так і не народженого, а точніше недоношеного кабінету й запросив гостя туди.

— Говоріть. — Навіть не запропонувавши чоловікові сісти, він повернувся до нього спиною і пішов, щоб умоститися на підвіконні; коли маєш вікно, що виходить на площу Леонардо да Вінчі з безліччю дерев, укритих новою, весняною зеленню, то ти багач.

— Можна сісти? — Зовсім не реагуючи на таку поведінку господаря, молодик, — а йому було років тридцять, не більше, — й далі виділяв свої гидкі випари товариськості та сердечності.

Дука не відповів нічого; об одинадцятій ранку площа Леонардо да Вінчі — це мирна, безлюдна околиця, на ній можна побачити хіба лише візочки з невинними немовлятами та трамваї, на диво майже порожні, і в цей час, у цю пору року, такого лагідного, хоч і неспокійного квітневого дня Мілан ще можна любити.

— Можливо, мені краще було б спершу зателефонувати, — сказав незнайомець, глухий і сліпий до будь-якої ворожості. — Але про такі речі по телефону не говорять. — Він і далі всміхався, навіть спробував повестись як спільник.

— Чому ж? — озвався з підвіконня Дука, стежачи поглядом за якоюсь добропорядною господинею, що поверталася додому з покупками в сумці на коліщатах.

— Вибачте, ми з вами не знайомі, а я ще не відрекомендувався. Мене звати Сільвано Сольвере. Але ви, напевно, знаєте одного з моїх друзів, він, власне, мене сюди й прислав.

— Хто ж цей друг? — Йому було зовсім не цікаво; правда, він хотів би знати, яку пляшечку зі смердючим вмістом цей синьйор збирається тут відкоркувати. Судячи з обличчя, він достеменний торговець міазмами; з цією елегантністю, з такими добрими манерами й вишуканою поставою нічим іншим він просто й бути не може, і треба тільки знати, яку гидоту він збирається оце запропонувати.

— Адвокат Сомпані. Ви його пригадуєте, правда ж? — Молодик не підморгнув, ні, він був надто добре вихований, щоб підморгувати, зате делікатно підморгнув, якщо можна так сказати, його голос; гість не полишав наміру створити між собою і господарем атмосферу довіри, майже спільництва.