Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

— Зізнавайся, а то я знову чикну!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Спершу вони побачили таксі, і Дука навіть без бінокля чудово розгледів, як Лівія вийшла перед безлюдним шедевром архітектури. Біноклем він користувався для того, щоб бачити обличчя. Йому дуже подобалась її темно-червона полотняна сукня. Вдягатися Лівія вміла, з якоюсь поміркованою, хвилюючою простотою. Та ось Лівія зникла в тій вежі з цементу та скла, а таксі, завивши, помчало назад до центру. Було трохи по другій годині дня, й ця пунктуальність теж хвилювала.

Спостережний пункт був під піддашком маленького похилого будиночка — такі малюють у дитячих журналах. Навколо росли дерева, і їхнє дрібне світле листячко було чудовим прикриттям. У будиночку, поклавши голову на стіл, дрімав гладкий підліток. Вони дали йому п'ять тисяч лір, від чого хлопець геть розкис і втратив усякий інтерес до навколишнього. Алейка завдовжки метрів сто вела від будиночка до дороги, і "джульєтта" стояла радіатором до цієї дороги, під захистом дерев, а Дука й Давіде ховались у затінку. Спираючись на багажник "джульєтти", вони вели спостереження.

— Зайшла? — спитав Давіде.

— Так. — Дука простяг йому бінокля. Але тепер не видно було нічого, крім сірої вежі над зеленими ланами, а ген далі виднівся Мілан у серпанку літнього дня. Якби сфотографувати звідси, вийшла б добра поштова листівка.

Проїхала вантажівка, потім моторолер, і знову — нічого, пустка. Давіде зауважив:

— Схоже на те, що її хочуть там затримати.

— Що? — перепитав Дука, але в цю мить і сам побачив: віддалік на дорозі з'явився "мерседес-230", під'їхав до будинку, звернув на розпечений сонцем бетонований майданчик і повільно спинивсь на білій розмітці.

Давіде не відривався від бінокля.

— Цю машину я вже бачив, такої ж моделі, такого ж кольору кузов. Це вона, вона, такої моделі не багато і навряд щоб дві машини були однакового кольору.

— А де саме ви її бачили? — спитав Дука. Тим часом з "мерседеса" спокійно виліз чоловік, досить моложавий з вигляду, хоча й дещо огрядненький, і пішов собі, без поспіху, перевальцем, до будинку.

— Торік, того дня, коли я був з Альбертою. — Голос Давіде звучав стривожено.

— Дайте-но бінокля. — Дука поглянув на того молодика, його було видно наче за п'ять кроків. Дехто міг узяти його за доброго синьйора, але тільки не Дука, медик і психолог. Молодик мав фізіономію запеклого злочинця — щодо цього не могло бути двох думок.

— Я бачив цю машину на автостраді кілька разів, перш ніж приїхав у Сомалью, а потім — коли ми поверталися до Мілана й Альберта плакала. Тоді машина все ще трималася позаду. У Метанополі я від неї відірвався, і вона ніби сама зупинилася. — Спогади річної давнини залишалися в усій свіжості, Альберта і все пов'язане з нею не хотіло зникати. А надто коли Давіде зрозумів, що означала ця машина рік тому й що вона означає тепер.

Отже, до нього теж дійшло.

— У нього пика справжнього вбивці,— сказав Дука, кладучи бінокль на багажник "джульеіМ^^Спостерігати не було зй киґм, убивця зайшов до будинку, а "мерседес" лишився пектись на сонці.

— Що нам тепер робити? — спитав Давіде, який аж позеленів і ця зелень була не від листя навколо.

Робити їм там лишалося не багато, власне, нічого. Тепер усе стало ясно. Той вишуканий синьйор із сивими вусиками спокушав баламутних дівчат у місті, гомосексуаліст їх фотографував, а цей тип з "мерседеса" наглядав за підлеглими й карав неслухняних, бунтарок, тих, хто намагався зрадити, уникаючи експлуатації. Крім того, ці фотографії смертельні, за одну картку тут без жалю уб'ють одну, двох, десять жінок.

— Треба поквапитись,— сказав Давіде.

Авжеж, звичайно, їм треба було негайно бігти до будинку. Той, хто оглушив Альберту, а потім пустив їй кров, хто повіз бідолашну Маврілію до Рима і втопив її в Тібрі, міг при появі найменшої підозри вбити й Лівію Уссаро.

— Ні, треба залишатися тут,— сказав Дука. Він подумав, що, певне, й сам позеленів, принаймні мав таке відчуття, ніби шкіра на його обличчі стала зеленого відтінку.

— Але ж це той самий, що вбив Альберту, він переслідував її під час нашої поїздки того дня!

— Так. Але якщо ми кинемося туди, то, поки виламуватимемо вхідні двері, а потім — двері квартири, він, якщо захоче, може вбити Лівію: часу в нього цілком вистачить.

Дука роз'яснював Давіде ситуацію, елементарну й загрозливу. Лишалась єдина надія, що той чоловік не запідозрить Лівії, вони зроблять знімки й відпустять її додому, як багатьох інших клієнток. Причин для підозрювання нібито не було: Лівія після побачення з синьйором А ні з ким не зустрічалася, просто вийшла зі свого дому й поїхала сюди. Дівчина вона метка, знає, як поводитися. Крім того, якби ці люди щось пронюшили, то ніколи б не допустили її аж сюди, а влаштували б їй пастку, тобто знищили б. Вони вистежують людей, а не підозрюють їх. Якщо кинутися рятувати Лівію, її просто вб'ють. А тому краще залишатися тут і чекати.

— А що, як вона не вийде?

Занепокоєння юнака нервувало Дуку, власну тривогу він принаймні ховав у собі.

— Не стануть же вони вічно там сидіти. Одне з двох: або вони не запідозрять нічого, сфотографують її і відпустять, або щось викриють і постараються утекти.

— А як же Лівія?

Ну що ж, Дука теж думав про Лівію, і це була не думка, а скорше заклинання. Тому він нічого не відповів.

Хвилин у годині шістдесят, і вони минали одна по одній, підліток, який спав у будиночку, прокинувся від гуркоту тягача на дорозі й визирнув надвір: "джульєтта" і двоє чоловіків були ще тут, він згадав про п'ять тисяч лір, закурив і почав міркувати, як йому ці гроші витратити.

Власне, було ще тільки двадцять п'ять хвилин на третю, Дука мав лише прикинути, скільки часу потрібно фотографові, щоб використати всю плівку "Мінокса". Він цього точно не знав, бо все залежало ще й від моделі, але подумав, що не більше, ніж півгодини.

Давіде розумів, що краще мовчати, але був уже на межі.

— Невже нам лишається отак сидіти й чекати? — спитав він.

— Так. — Дука глянув на годинник: минуло майже півгодини, як Лівія вийшла з таксі. — Нам лишається саме сидіти тут і чекати.

Нарешті вони діждалися: з кооперативу "Улісс" вийшло двоє чоловіків, один із них був водій "мерседеса", тепер він, здається, поспішав, тоді як другий плентав нога за ногою. А зараз, не мине й секунди, з цього ацтекського храму вийде й Лівія. Але ті двоє рушили до "мерседеса" і начебто збиралися втікати.

— Спробуй перекрити їм шлях,— сказав хлопцеві Дука. Тепер трьохсот-метрова відстань до будинку стала неабиякою перешкодою, зате вони мали й перевагу: машина стояла напоготові, з відчиненими дверцятами, лишалося тільки ввімкнути мотор. Ті двоє відчиняли дверці своєї МЗДЩНИ. "мм^

Давіде рвонув з місця навпрошки, зрізав алейку, пролетів двісті метрів дороги й націлився на радіатор "мерседеса", поклавши собі протаранити його.

"Мерседес" крутнув убік, шлях на Мілан, де він міг загубитися серед транспорту, був йому відрізаний, і він погнав дорогою на Мельцо, тоді як Давіде загаявся, даючи задній хід, щоб кинутися навздогін. Водій "мерседеса" гнав дуже впевнено майже пустельною дорогою, виграв ще метрів триста, летів просто як літак, і тоді Дука сказав хлопцеві щось неймовірне:

— Навіть якщо не здоженемо — не хвилюйся, візьмемо їх згодом.

— Я вже їх узяв,— сказав Давіде. Він не тільки був упевнений у своєму вмінні водити машину, а ще й засліплений люттю. Так ніби машина поперед них була якимсь нікчемним мопедом — ще секунда, і він його обійде.

— Дивись, повертають! — застеріг Дука. Мав би ще й додати: пильнуй, стрілятимуть,— але він цього не сказав; якби ті стріляли, то Дука з хлопцем виявилися б геть безпорадними.

І справді, щоб уникнути блокування на дорозі, ті в "мерседесі" звернули, очевидно, збиралися несподівано спуститись униз і гнати полем. Якщо вони діяли так, значить, не озброєні, а якщо не озброєні, значить, покійники, оскільки дорога, на яку втікачам довелося звернути, виявилась обрубком у сотню метрів, який уривався перед сироварнею.

Кури злетіли в повітря, посаджений на довгий ланцюг собака, виючи, спробував злетіти й собі, селянка в штанях, бюстгальтері й солом'яному брилі завмерла з вилами в руках, угледівши, як перед нею вибухають два автомобілі — їхнє різке гальмування, гуркіт і скрегіт більше нагадували вибух. Четверо дверець обох машин відчинились одночасно, проте Дука й Давіде виявилися прудкішими. Дука вхопив бандита, перш ніж той устиг збагнути, що його впіймано, стукнув черевиком у живіт, бандит простягся в курищі перед сироварнею, скиглячи й кленучи долю.

Давіде впіймав другого і тримав його за руку, не чинячи насильства, а той хирлявий педераст вільною рукою обтрушувався від пилюки й надсадно кричав пробі, і кричав, як виявилося, недаремно, бо йому пощастило викликати сум'яття, видати себе за чесного громадянина і створити, бодай на хвилину, враження насильства над справедливістю.

Тоді Дука покинув бандита — хай собі стогне на землі, встати так чи так не зможе, бебехів він йому не відбив тільки дивом. Тепер Дуку зацікавив другий. Він ще не знав, що це гомик, але манера кричати викликала підозру, а коли Дука підійшов до нього впритул, підозра переросла в певність.

— Опусти голову, падао! — звелів він.

Несподіваний наказ змусив збоченця на мить замовкнути, але потім, наділений чисто жіночим духом суперечності, він задер голову ще вище й заволав ще голосніше. Це було саме те, чого Дука домагався,— садонути його в адамове яблуко. Навіть як медика його зовсім не обходило, що буде з тим "яблуком", коли його вдарити таким аперкотом, але від удару гомик замовк і охляв у руках Давіде.

— Поліція! — заявив Дука.

На подвір'ї несподівано появився старий кремезний селянин. Дука виставив перед його очима своє посвідчення колегії медиків, яке завжди носив з собою в гаманці, й повторив:

— Поліція. Це вбивці, вони замордували двох жінок. Надайте нам приміщення, щоб замкнути їх.

З будинку вийшов молодик, потім стара жінка, потім двоє дітей, і хай не зразу, але до них дійшло; найбільше переконувало слово "поліція".

— У стайню,— сказав старий.

— Стайня цілком підходить.

Це була справжня стайня, а не одна з тих світличок із кондиціонером, які показують по телевізору.