Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Діяла, аж поки Альберта, захопивши ту плівку, поставила всю систему перед крахом. Аж найбайдужіший поліцай, побачивши подібну плівку, миттю зрозумів би, що це за мистецтво. Отже, той садист одразу почав діяти. Залякати Альберту й відібрати в неї здобич він не зумів. Тоді схопив іншу, Маврілію, і пригрозив Альберті убити її, якщо не поверне плівку.

Ось тоді Альберта й збагнула, що навіть коли вона поверне плівку, той однаково вб'є бідолашну Маврілію, а потім і її саму. І то була правда, бо Маврілію вже повезли до Рима і втопили, залишалося тільки чекати другої дії.

З Альбертою стався шок, вона раптом усвідомила, на яке дно мерзоти і насильства скотилася. Людина вона була чесна, навіть сама з собою, і здобулася б на відвазі передати плівку поліції, признатися в усьому, а потім накласти на себе руки. Ось чому вона носила в сумці листа, адресованого сестрі. Перш ніж заподіяти собі смерть, вирішила здобути для сестри п'ятдесят тисяч, аби та погасила борг за квартиру. Альберта була чесна навіть у дрібних життєвих справах і вдалася до єдиного способу, на той час їй ще доступного,— знайшла чоловіка. То був Давіде.

Вона знала: за нею стежать і їй загрожує смерть, отож намагалася завжди триматись на людях, а з Давіде відчула себе в більшій безпеці. У його машині з нею стався нервовий напад, Альберта впала в розпач, їй захотілося жити, вона надумалась утекти, поїхати кудись далеко, змінити спосіб життя, але Давіде не зрозумів причини цього нервового зриву і висадив її на автостраді. А той бандит був там-таки, у своєму "мерседесі". І тепер легко уявити, як усе діялося. Бандит зажадав у неї плівку, але плівки не було: Альберта загубила її в машині Давіде, хоч і сама про це не знала. Бандит не повірив, обшукав її сумку, знайшов листа, написаного сестрі, і тоді сам диявол штовхнув його на вбивство. Він оглушив Альберту, завіз на луки й там перерізав їй вени. Це був практик-різун. А ті сорок тисяч лір, які Давіде дав Альберті, він привласнив: ця братія не може спокійно пройти мимо банкнот у десять тисяч лір.

Без плівки з "Мінокса" поліція нічого не домоглася б, навіть якби вела далі розслідування цих двох зовсім невмотивованих убивств. Пррте плівка пролежала цілий рік, разом із хусточкою, залитою колись слізьми, у валізі Давіде, тим-то цей здоровань запсихував і розпився...

Дука все говорив і говорив, бо за кожною паузою на його долоню тиснули пальчики Лівії. У палаті вже майже не було нічого видно, коли ввійшла медична сестра й спитала:

— Ви — доктор Ламберті?

Він відповів, що так, він справді Дука Ламберті, хоч у даний момент бути Дукою Ламберті було надто обтяжливою справою.

— Тут прийшло двоє людей, хочуть з вами поговорити. Він стиснув Лівії руку:

— Я на хвилинку, швидко повернусь.

Лівія відповіла йому, натисши пальчиками на долоню: гаразд, ідіть. У коридорі стояли Давіде та його батько — усе такий же маленький, владний і невловний.

— Не треба було тягти вас аж сюди,— сказав Дука. — Справа неспішна.

— Навіщо церемонії, Давіде мені сказав, що ви хотіли мене бачити. Гаразд, гаразд, римський цезарю, не сердься.

— Передусім дозвольте передати вам сина. — Коридором пройшла медсестра, впізнала Дуку й усміхнулася йому. — Він більше не алкоголік і ніколи ним не буде. До того ж він уже не "здоровий бельбас", як ви мені його відрекомендували.

Старий поглянув на Давіде.

— Сподіваюся, діагноз доктора правильний. Діагноз був правильнісінький.

— У мене є до вас прохання,— сказав Дука. — Чи не можна буде через кілька тижнів забрати звідси одну дівчину на вашу віллу в Інверіго? Дівчина потрапила в біду й покалічилася, їй необхідно побути в спокійній обстановці, доки бодай трохи оклигає.

— Давіде сказав мені, що це не дорожня пригода,— зауважив цезар, ледь помітно здригнувшись. — Жах. Я зроблю все, що в моїх силах, для вас і для дівчини. Вілла від цієї хвилини до ваших послуг.

— Дякую.

Тут подав голос Давіде:

— Мені можна зайти до палати? Лише на хвилинку...

Він дивився благально, але краще йому було не заходити, і Дука заперечливо похитав головою.

— Може, завтра... А сьогодні зробіть мені ще одну послугу: поїдьте до моєї сестри, вона давно не має од мене звістки. Поясніть їй усе кількома словами, і якщо не маєте іншого діла, побудьте з нею.

Лоренца жила надто самотньо, їй треба було якось улаштуватися, завести сім'ю. Та зрештою й цьому хлопцеві непогано було б улаштуватися.

Вклонившись обом Аузері, Дука повернувся до палати, сказав: "Це я",— сів біля ліжка, поклав руку з розкритою долонею біля її руки, а Лівія одразу ж уклала в неї свої пальчики. Вона хотіла продовжувати розмову. Голова в Дуки кипіла від думок, але годилося б підшукати тему до вподоби цій синьйорині Загальні-Засади. Ну от хоча б ейтаназія, вони про неї ще не говорили, а Лівія — його шанувальниця, то чому б не поговорити й про це?

— Три роки тому, коли мене засудили... — почав Дука. Атож, він викладе їй усю свою теорію ейтаназії, й Лівія буде цим ощасливлена, навіть у лікарняній палаті, навіть покалічена й забинтована, бо в житті віднайшлося те, що їй важливіше за порізи,— це Думка з великої літери, Теорія, Справедливість,— отож уперед...

Дука Ламберті говорив і говорив, відчуваючи на долоні ніжні потиски дівочих пальчиків.