Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Довкола розстелявся великий заасфальтований майдан для паркування машин, біліли навіть лінії розмітки, бракувало тільки автомобілів.

— Так, тут. | Лівія вийшла, дала водієві банкноту в п'ять тисяч лір, узяла решту,

лишивши йому дріб'язок, а сама непомітно озирнулась. "Мерседес" зупинився далеко ззаду, майже на повороті. Це була гра в хованки про людське око.

Кооператив "Улісе" швейцара не мав. Лівія побачила велику панель домофону з прізвищами мешканців і натиснула кнопку біля напису "Фотореклама". Майже одразу почулася відповідь.

— Будь ласка, підніміться на третій поверх,— проказав безбарвний голос.

Скляні двері зі стуком відчинились, і в цю мить Лівії Уссаро майнуло, що вона — мов лисиця, яка зайшла в клітку.

На третьому поверсі молодик у білій сорочці мовчки впустив її, зачинив двері, кивнув на внутрішні двері, і вона опинилася в безлюдній квадратній кімнаті. Віконниці двох вікон були щільно зачинені, так працювали кондиціонери. За що правила ця кімната, сказати було важко. В кутку стояли три лампи на штативах, зараз погашені, за ними був задник — збільшений знімок морської хвилі. У протилежному кутку виднів масивний триніжок із чимось схожим на запальничку вгорі,— синьйор Ламберті їй уже пояснив, що це — фотоапарат "Мінокс". На стільці, єдиному предметі домашнього вжитку в кімнаті, лежали журнали малого формату, на них була шахівниця, а на шахівниці — коробка з фігурами. З коробки вистромлював свою морду, мов із стійла, чорний кінь.

— Роздягтися можете у ванній,— сказав молодик.

Хоч як Лівія його розглядала, але складалося враження, що не зуміє описати ні зовнішність цього суб'єкта, ні його голос,— це було все одно що списувати вміст порожньої коробки.

— Гаразд, дякую,— сказала вона, але не ворухнулася, притискаючи до грудей свою торбинку та куплений по дорозі журнал мод.

— У чому ж річ? — спитав фотограф.

— Мені обіцяли гонорар. — Вона сказала ці слова чемно, але твердо.

— О, звичайно, але спочатку проведемо зйомку.

— Пробачте, але зйомку проведемо потім.

Це була одна з настанов синьйора Дуки Ламберті. Лівія мала розвіяти всі підозри, коли б такі в них заронилися; якщо дівчина вимагає гроші наперед, значить, дбає тільки про свій інтерес і не веде подвійної гри.

Молодик у білій сорочці не сказав нічого, не всміхнувсь, а просто вийшов з кімнати, відразу ж повернувся з п'ятьма банкнотами по десять тисяч лір і мовчки подав їх Лівії.

Вона взяла й пішла до ванної. Роздяглася блискавично, навіть не причинивши двері. Ванною, очевидно, майже не користувалися, тут не було навіть бруска мила, висіло тільки два рушника крикливих кольорів. Виходячи з ванної, Лівія почула, як молодик брутально вилаявсь, і збагнула, що це за один: ну звісно ж, типовий збоченець, жалюгідна "третя стать"...

— Що сталося? — спитала вона стримано.

— Та от, ударило,— сказав гомик. У руці він тримав чорний електричний шнур, обірваний штепсель валявся долі. — Тепер доведеться лагодити.

Він на неї так і не глянув, хоча Лівії хотілося б знати, як сприймають збоченці жіночу голизну. Він вийшов, а за кілька хвилин повернувся з ізоляційною стрічкою та ножицями, сів навпочіпки й заходився лагодити електричний шнур. Стоячи біля стільця, Лівія мовчки спостерігала за ним, аж поки згадала, що, за настановами Дуки, не повинна мовчати, бо мовчазна жінка викликає підозру.

— Ви граєте в шахи? — спитала вона.

— Сам із собою,— відповів збоченець. Саме слово "шахи" мало б відчинити потаємні дверцята, що так чи так пов'язані з людською індивідуальністю, якщо не з душею,— Нині в шахи мало хто грає.

— О, я теж розбираю партії чемпіонів або граю з батьком.

Це була правда або майже правда. Звичайно, Лівія не проводила дні за грою в шахи, але батько навчив її грати, і шахи дуже добре пасували її вдачі. Фотограф підвів голову й мигцем глянув, побачивши перед собою не голу жінку, а істоту, яка розуміється на шахах. Він так нічого й не сказав, але Лівія вела далі, оскільки було дуже вигідно показати противникові, що поділяєш ту саму пристрасть.

— Днями я бачила в "Монді" чудову партію, з гамбітом трьох коней.

— Не днями, а вже понад місяць тому. Білими грав Нойкірх із Лейпцига, а чорними — Цінн із Берліна.

— Атож, саме так. Мій батько завжди купує "Монд", бо там ведеться шахова рубрика, й зберігає всі номери. Цілком можливо, що це було місяць тому, але я розіграла її минулого понеділка чи вівторка.

— Я теж купую "Монд" за шахову рубрику.

Лагодячи шнур, він, здавалося, думав, чи не запропонувати їй зіграти з ним у шахи.

— Ви пам'ятаєте ендшпіль? — не вгавала Лівія. — Чорні мусять відступити королем, тоді білі ходять конем, загрожуючи поставити мат слоном, чорні мусять захищатися турою, але тоді пускають уперед пішака, і вже ніякого порятунку, наступний хід — мат.

— Так, я це добре пригадую! — Молодик знову звів голову, його очі світилися радістю, наче в любителя симфоній, який раптово почув свій улюблений уривок; але в погляді його промайнула й інша іскринка — захоплення жінкою, яка, хоч вона й жінка, так орієнтується в чудовому світі шахів.

— Але загалом гамбіт конем мені не подобається,— сказала Лівія,— ця партія надто закрита...

— Вони надто обережні, але знавці твердять, що все це тільки видимість,— перебив її фотограф. — Адже насправді баталія відбувається в центрі шахівниці...

Лівія сказала ще щось, але на тому й зупинилася, бо їй раптом стало смішно: гола просторікує про шахи в товаристві педераста, який лагодить електричний шнур.

— Хвилиночку, будь ласка,— сказав молодик. Він закінчив прилаштовувати шнур, але тут трапилася ще одна несподіванка: пролунав тихий звук дзвіночка. Молодик упустив шнур додолу, вийшов з кімнати, зачинивши по собі двері, і зняв телефонну трубку в передпокої.

— Відчини,— звелів йому голос.

Тоді він натиснув кнопку, яка відчиняла двері в під'їзді, й став чекати. За хвилину ввійшов чоловік у брунатному костюмі, лише трохи світлішому від каштанового волосся.

— Як справи? — спитав чоловік. Він теж був молодий, але його постать дихала глухою погрозою, і через те він здавався старшим.

— Не до вподоби вона мені,— відповів фотограф.

— Чому? — Прибулець говорив владно й агресивно.

— Не знаю чому, але щось мені не те.

— А я не помітив нічого... Приїхала сюди, ні з ким дорогою не розмовляла...

— Все одно мені вона не подобається.

— Може, й справді...

Прибулому було відомо, що в цих гомиків тонка інтуїція, може, вони телепати, і тому він дослухався до думки товариша.

— Вона зажадала гроші наперед. — Збоченець виявляв тепер певне невдоволення.

— Дивно, я б ніколи не повірив,— промовив прибулий. — Соль казав, що вона дуже тонка штучка.

— А потім, вона грає в шахи, як і та, торішня,— докинув фотограф, признавшись нарешті у справжній причині своєї стурбованості. Рік тому ота гидомирна брюнетка так його провела, що їм усім довелося переїжджати, а все через його пристрасть до шахів. І ось тепер і ця виявилася такою любителькою шахів, що мало не заворожила його. Згадала навіть партію Нойкірха, але водночас заронила в ньому підозру.

— Я погляну на неї.

Коли вони ввійшли в кімнату, Лівія була в кутку, під великою фотографією морської хвилі, ніби трималася далі від прожекторів, але насправді — щоб бути ближче до дверей і почути розмову в передпокої. Але не змогла почути нічого.

Побачивши цього чоловіка, досить молодого, та ще й, мабуть, трохи короткозорого, вона зраділа: отже, є ще один, можна захопити в пастку зразу двох; але зовні вдала, ніби невдоволена.

— Я не знала, що тут будуть глядачі,— заявила вона. — Я воліла б присутності тільки фотографа.

— Звичайно, ви маєте рацію, я зараз піду,— сказав чоловік дуже ввічливо,— але спершу я хотів би дещо запитати.

Помахом руки він без усякої церемонії скинув усе зі стільця на підлогу — шахівницю, шахи, журнали — й сів сам.

— Але ви п'яні, я вас не знаю і не маю ніякого бажання відповідати на запитання п'яного.

— Проте вам доведеться відповідати, ви ж людина люб'язна. Луїджі, принеси стільця для синьйорини.

Фотограф пішов, а прибулець обернувся до неї.

— Я чув про вас чимало гарного. Ви закінчили вищий учбовий заклад, чи не так?

— Авжеж.

Найголовніше, що радив їй синьйор Дука Ламберті,— не лізти на рожен, згоджуватися з усім, щоб ішлося плавно, спокійно. Якщо затятись і не відповідати, це може накликати біду.

— В якій галузі?

Повернувся зі стільцем збоченець, але Лівія заперечно похитала головою, вона ніколи не стала б виставляти свою соромоту на огляд будь-кому з цієї братії, хоча й стояти отак, голій перед двома чоловіками, їй не дуже подобалося.

— Історія і філософія.

— Ви викладаєте?

— Ні, тільки маю диплом.

— Аз чого живете?

— Роблю переклади.

— З яких мов?

— Здебільшого з англійської, але можу перекладати й з німецької та французької.

— Переклади оплачуються добре?

— Не дуже.

— На прожиття не вистачає?

— Ні. Інакше я не прийшла б сюди. Уста чоловіка ворухнула бліда усмішка.

— Це правда. А чим займається ваш батько?

Згадка про батька, в такому місці, в такому становищі, коли її виставлено перед очі,— хоча, на щастя, й не хтиві,— двох чоловіків, пролунала для неї як удар батога, але Лівія стрималася. Було видно, що вони її запідозрили, тож мусила переконати їх у протилежному.

— Він годинникар, направляє годинники, здебільшого старовинні,— відповіла вона спокійно.

— Очевидно, ваш диплом обійшовся батькові не дешево.

— Та вже ж.

Чоловік торкнувся пальцем правого вуха.

— Мені незрозуміло, як така людина могла взятися за подібну справу, їхня розмова нагадувала флірт у світському салоні, хоча, по суті, це був

справжній допит.

— Поясніть мені: ви з порядної сім?ї, ваш батько пішов на жертви, щоб вас вивчити, ви людина культурна й освічена, знаєте чотири мови, перекладаєте книжки, мабуть, непростого змісту, мені навіть сказали, що ви добре граєте в шахи, то чи не здається вам дивним, що така жінка опускається до того, що вештається по вулицях пізніми вечорами?

Мабуть, час уже поставити його на місце, хоч хай би якою беззахисною та приниженою вона себе почувала.

— Може, ви нікого іншого й не бачили, крім отих дівуль із втраченого покоління шістдесятих років, які стовбичать на вулицях перед гральними автоматами, у шкіряних куртках і з розпущеним, наче в потопельниць, волоссям.