Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

- Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.

- Та то нам на збитки.

- Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.

- Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.

- Ну, а якби ви самі купили?

- Що таке? Пасовисько?

- Ні, всі панські грунти з двором і з лісами.

- І з лісами? Гм, гм... Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?

- А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.

- Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?

- Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?

- Не нашої голови на се треба,- мовили селяни, хитаючи головами.

- Ну, але преці варто би над сим подумати,- мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола.- Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.

- О, та кому би ми мали говорити?

- Дайте руку, що будете мовчати!

Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.

- Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.

Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.

- Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.

- Та що нам з того?

- Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида або ще гіршого пана.

- Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.

- А не ліпше би то було не дістати нікого?

- Ба, чи не ще!

- І закупити самим той маєток?

Селяни пошкробалися в голові.

- Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?

- Ну, купіть ви, то й інші побачать.

- Та бійтеся бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?

- А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?

- А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.

- Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.

- Ну, то нас банк зліцитує.

- Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.

- Не хочемо! - в один голос скрикнули селяни.- Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.

- Але ж не бійтеся! Чекайте! Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.

- Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити...

- Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.

- Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.

- Чому?

- Бо то не наш антерес.

- Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.

- Біг за́плать пану, але ми на те не пристаємо.

- Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі,- гірко промовив Євгеній.

Селяни вклонилися.

- Т-та! Пан своє знають, а ми своє.

- Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.

- Най пан будуть вибачні,- мовив з лукавою покорою один селянин,- але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.

Вони встали і взяли шапки в руки.

- Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.

Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.

- Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.

Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.

- В ласці божій! Бувайте здорові, паночку! - мовили селяни, виходячи.

- Дай боже здоров’я! - мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно.- А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!

Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.

- А що, куме, не правду Шльомко казав?

- Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.

- А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!

Ся розмова попсувала Євгенію всю неділю. Хоч при людях він завсіди видавався спокійним, певним себе, веселим і жартовливим, та бували і у нього часи сумнівів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикався в своїм покої, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.

Таке було й сьогодні. Неділя. Гарний осінній день. У всіх церквах дзвони грають, аж повітря гуде і тремтить. Вулицями товпляться люди, коло церкви і костелу цілі базари, коло шиночків мов пчіл у гарячу днину, сміхи, шум, гуркіт фіакрів.