Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

якого-будь жіночого лиця, подібного до її лиця, міг викликати ті спомини і захитати його супокоєм, як ось тепер вид якоїсь чорної дами. Та диво, одинока пам’ятка, яку він мав із рук Регіни, її візитова карточка, що він хоронив як найбільші святощі, вона в таких хвилях бувала йому ліком, успокоювала його душу. Він виймав її зі шкатулки, цілував і довго вдивлявся в почерк її письма, і перед ним звільна воскресала її люба рука, її фігура, її лице, і йому бачилося, що знов дивиться в її очі, і п’є з них дивну гармонію, і наповняється почуттям надлюдського супокою і щастя, того щастя, що для своєї повноти не потребує ніякого фізичного дотику, ніякої близькості, бо само воно - найтісніше сполучення, збратання душі, волі і всіх помислів.

- Не судилось мені поділяти з тобою прозу життя,- промовляв він до фігури, що жила в його уяві,- та, може, се й ліпше. Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя.- І, вспокоївшися сею «оптимістичною» думкою, Євгеній, мов після острої, але цілющої купелі, вертав до своєї щоденної праці.

 

 

 

Два чи три дні пізніше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина в справі процесу з паном маршалком. Се була неділя, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робучої днини. Було їх три - кремезні, плечисті постаті, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусили з півгодини ждати в передпокої, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами і попросив їх до своєї канцелярії.

- Слухайте, панове господарі,- мовив він,- я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.

- Та спасибі вам, паночку,- мовив один із селян.- Та ми от прийшли. Певно, термін буде?

- Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!

Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.

- Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?

- Так, паночку.

- А кілько так воно варто, якби купити?

- Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.

- Наше, прадідівське! - підтвердив другий господар.

- Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?

- Що? - скрикнули всі три нараз.- Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.

- Я не кажу про вас! Борони боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.

- Дай боже пану здоровля,- мовив знов перший селянин.- Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?

- Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас по-просту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?

- Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите - під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.

- Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять моргів пасовиська - то ще не такі великі скарби. Почому у вас морг вірнóго поля?

- Е, що там вірнé поле! Вірнóго поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двадцять ринських.

- Ну, а морг городу?

- За морг городу, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.

- Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірнé поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять моргів по сто ринських, то були би дві тисячі.

- Е, пан хотів Шльомкові продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостіли, то він відступив.

- Що то за Шльомко?

- Та жид, орендар.

- Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п’ятдесят ринських за морг. А кілько вас досі коштує процес?

Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися то на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадо:

- Та що пан будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.

- Я вважав своїм обов’язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.

Селяни мов на команду встали зі своїх місць.

- Та коли пан адукат,- мовив їх бесідник, кланяючись,- коли пан адукат чогось на нас загнівалися,- знов поклін,- і не хочуть далі провадити нашої справи,- греміальний поклін усіх трьох,- то ми просимо віддати нам наші папери, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.

- Але ж, люди,- мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи,- що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу - я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.

- Про яку?

- Ваше село досить велике, правда?

- Та досить.

- Кілько нумерів?

- Та буде більше як двісті.

- Ну, і нарід не такий дуже бідний.

- Ой, говоріть, не бідний! Та вже не багатий.

- А все-таки, грунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.

- Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.

- Ну, а пан добре стоїть?

- А бог його святий знає.

- Має гроші? Чи, може, в довгах?

- А хто його знає? Ми