Іван Семенович Левицький - Криве дзеркало української мови

рахувати, і т. д. на котрі селяни тільки очима лупають, ловлячи значіння й тяму в словах наздогад, навманя, читаючи ніби полапки. До обрусенія прилучилось ще й сістематичне „обрусиніння й обгаличення", задумане проф. Грушевським та галичанами. Яка сумна доля нашого народа! Невже його призначило саме історичне живоття тільки на патолоч, притиски звідусіль і пригноблення його розвитку, на якусь вигнойку (удобреніе полів) для когось і для чогось? В Галичині народ розвиватиметься швидче, бо галичани видають книжки, писані галицькою підмовою, навить перероблюють задля його наші украінські книжки, зміняючи в йіх мову, щоб примитикувать йіі до мови свого народа. А ті ж. самі галицькі пісьменики видають книжки для украiнського народа і зумисне вставляють галицькі й польські слова, ще й закривають покришками цілі низки слів своім провинціяльним — від. Міні не раз казали на селах селяни, що не розбереш, що то таке — відчини, відчепись; чи воно — зачини, чи причини, чи одчини, чи зачепись, чи причепись, чи одчепись. Спинисся, читаючи, та й думаєш, що то за чудасія. І ця тенденція проводиться в наш час тоді, коли на Украіні на всю державу — найменчий процент пісьменних селян, а в Киiвщині, де найбагачча народня мова, на 100 селян припадає 14 душ пісьменних, як свідчить в своі статті д. С... в петербурзькому журналі „Земское ДЪло" 1911 г. № 17. „Первое кіев. губ. Земское Собраніе".

В нас тепер на Украiні витворяють таке, чого нема нігде по всі Європі. Закон „незачіпальности мови" авторів, пануючий по всі Європі, неначе не животіє для украінських пісьмеників та авторів. Йiх мову гнуть, псують, ламають, хто тільки схоче, кожне по своі вподобі, або на галицький зразець.

Спочатку 1912 року почала видаваться в Харкові нова украіньска газета „Сніп". Колись в Харкові якийсь певно галичанин видав один номер газети „Слобожанщина", писаний чудернацького галицькою мовою, котра насмішила увесь мир христіянсько-украінський. Новий „Спін" йде потроху тією ж таки стежкою, що стосується до мови. Правда, стиль в усіх сутрудовників цієі газетки гарний, легкий, плавкий, сливе скрізь однаковий, так що в цьому навить непримітно індивідуальности сутрудовників, бо не примітно ніякоi одлички й різнаціі в стилі опрічніх нісьмеників, - неначе хтось один пише усей номер за одним присідом. Скрізь бачимо газетний стиль досвідних в ці справі газетчиків... Газета в прямуванні та в поглядах демократична й прогрессивна, чи то пак, як кажуть в Галичині — радикальна. Але в йіі одділ хроники й библіографіі дуже слабкий, чим дуже багаті, може й найбагаччі од усіх наших газет „Дніпрові хвилі". „Сніп" дуже мало досвідчений (освЪдомленный) в ці справі, бо провинціяльним газетам ця досвідченість не легко дається.

Але що стосується до синтактики й етимологіi в мові, то ця річ мене і вдивила, і засмутила: тут я бачу й наче чую потроху мову страшноi „Слобожанщини", або мову „Громадськоi Думки", або й теперішньоi „Ради" та „Засіва". Перший помер скомпонував якийсь захожий галичанин. Номер починається так: „З новим роком здоровимо". Починаємо спін щирого збіжжя ?! (це б то по—украiнському пашні, але пашня — це ж вимолочене зерно в мішках). Лише де-не-де в нас колосок пшеничний буяє (це латинська синтактика). Цей „Сніп" повний не зерна, а такого галицько-польського кукілю, як от: на перешкоді (на заваді), подорожує (мандрує), нині, клюб, нарід, оголосити (оповіщать), уявлення (уявління), ся подія обговорена (оббріхана) й усунена (всунута, замісць одсунута). І скрізь натикано провияціяльного й галицького — від, сей, рух (рушіння), сю, життє, знань (знаннів), рішучо (наважливо), оголошень—(оповіщеннів, оповісток), він спричинився (виходе — став причинним, причинуватим, здурів, скрутився, як вівця од метлиці), істновання — (животіння), помешканя (житло) і т. д. До цього додані ще й апострофи: б'ється, б'є, п'є, п'єса, це б то усе те, що вже давно в широкі публіці стало прізвищем для украiнських газетчиків і предметом смішків. Можна загалом сказати про мову, що це сніп пшениці, але пополовині с стоколосом та кукілем, що стосується до поодинчих слів та форм етимологіi, вже покинутих талановитішими украiнцями, окрім само по собі галицьких органів у Киіві. Сутрудовникн в „Снопі" вливають в старі міхи нове вино, навить новісіньке, чи „новіське", як пише д. Грушевська в своєму перекладі оповіданнів Доде, котрих мову, це истино криве дзеркало, вже оцінував хтось в 8 номері „Дніпрових хвиль" за цей рік, і я вже не буду розбірати йіі мови.

Як відомо, друга державна дума перед самісіньким роспуском заповістила, щоб викинули з великоруськоi книжньоі мови оту непотріб (дрянь), оті букви: ъ та Ъ, як зайву трухлятину, заважливу для школярів. Завідомили за це в Думі ліві ліберальні партіi. В наших харківських радикалів така справа йде напереверт, навпаки. В думках та поглядах вони демократи й само по собі посовуються уперед, а в мові повертають назад, мов суворинські пазадники, (як йіх продражнив навить Суворин); повертають до староі мови галицькоi, це б то трохи не до мови за часів вавилонськоi велитенськоі башти, за що Бог змішав докупи усякові людські мови. Але од цієі мовноi вавилонськоi башти, до другоi окіянськоі велитенськоі башти „Титанiка" в плині часу віків зовсім таки не далеко. З нашого мовного „Титанiка" вже посипались в окіян „Громадська Думка" і „Шершень", і „Вільна Украiна", і „Запорожжє", і „Село", видаване буцім-то для украiнського народа. Те ж саме трапиться і з „Снопами", і „Засівами", і уcяковими книгами... з усіма украiнськими виданнями, писаними робляною й стародавньою, і навить смішною для украінськоі широкоi публіки галицькою мовою, а не живою народньою украiнською мовою само по собі з додачею вдатно складяних неологізмів таких, що йіх одразу розбере кожне й зрозуміє тяму (смыслъ) в течіі написаніi мислів та думок. А самі сьогочасні мовні „Титанікн", як от „Записки наукового львівського товариства" й инчі... „титаніки" тонуть на дно архивів... Але досвід, здається, ніколи гаразд не навчить наших украінських пісьмеників, само по собі вилучаючи (исключая) найталановитіших між ними й далекосягліших на вдачу, як от М. і Я. Новіцькі й инчі, котрих я вже полічив передніше. Спиляться в окiян забуття газети й книжки, а наші декотрі тенденційні украінці такі ідеалисти та теоретики, та оптимисти, що нічого за це лихо й знати не хочуть і кажуть, що якось-то воно та буде усе гаразд і станеться по-нашому. „Ти йому — образи в руки, а він каже—лубья",— приказують у приказці люде на селі. Мабуть такі вже украінці на вдачу, коли й