Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— То ви і є отой провідник, що, як нам сказали, мав нас тут зустріти? — запитала Маґда.

Стоб, смокчучи вколотого пальця, дивився на сорокуна з відвертою зневагою.

— Я й справді ваш провідник, милостива панночко, саме я! — защебетав сорокун. — Звати мене Гекле, і ви зробите мені не одну ласку — тисячі ласк! — як дасте послужити вам.

— Авжеж, авжеж, — сказав Стоб. — Якщо ми в небезпеці, то чого ми тут стовбичимо?

— Трохи терпцю, хоробрий пане, — мовив Гекле, порпаючись у великій скрині, що стояла в кутку. — Зараз я вам усе поясню.

Рук упав навколішки. Голова йому стала напрочуд легкою — враз захотілося спати від тепла, що його давав світляк.

— Східне сідало — закрите місто, мої хоробрі друзі, — розповідав Гекле, діставши зі скрині оберемок якогось темного вбрання і розкладаючи його. — Для гостей тут є лиш один вхід і вихід — а саме, як ви переконалися, через східні Світлякові ворота. Купці з Нижнього міста — такі, як оце ви з себе вдаєте, — прибувають, продають свої товари і повертаються Великою дорогою Багнищем, везучи з собою товари з Темнолісу, куплені на Центральному торговищі.

— То як же нам вибратися з цього триклятого міста, щоб потрапити в Темноліс? — нетерпляче запитав Стоб.

— Тільки сорокуни й сорокухи можуть виходити зі Східного сідала чи заходити туди з темнолісівського боку міста, — провадив Гекле. — У такий спосіб Сестри-Сорокухи тримають у своїх руках всю торгівлю між Нижнім містом та осадами Темнолісу. Дуже просто і воднораз блискуче. Сорокухи закуповують товари в Темнолісі й везуть їх на сідало, де вимінюють на нижньомістові товари, які використовують на те, щоб закуповувати ще більше темнолісівських товарів, — визискуючи в такий спосіб і нижньоміщан, і темнолісняків. Ось чому зі Східного сідала немає виходу ні для кого, хто не є сорокуном чи сорокухою.

— То ви кажете, ми в пастці? — запитала Маґда з панічним жахом у голосі. — І єдиний шлях звідсіля — назад до Нижнього міста, тудою, кудою ми сюди прийшли?

— Ні, не зовсім так, милостива панночко, — заперечив Гекле, знов повертаючись до скрині.

— То як же ми виберемося з Сідала в Темноліс? — допитувався Стоб.

— Дуже просто, — відповів Гекле, обертаючись до мандрівців. — Якщо лишень сорокунам та сорокухам дозволено виходити через західні, Темнолісівські ворота, тоді ви станете сорокухами!

І він підніс угору три грубі, увінчані пір’ям маски — кожна з гакуватим зазубленим дзьобом і чорними ямами очниць.

— Ти що, жартуєш? — засміявся Стоб. — Ця штука не пройде!

— Але ж досі проходила! — заперечив Гекле несподівано поважним голосом із гострими, деренчливими нотками. — І тепер пройде. — Глянувши на троє набурмосених облич перед собою, він раптом засміявся. — Ви, мої чудові хоробрі друзі, станете Справжніми Сестрами, шанованими жрицями Золотого гнізда. Ось вам ваші строї. — І добув зі скрині важкі чорні ризи, прості й доволі сіренькі проти крикливих костюмів, уподобаних серед більшості сорокух. — А ось ваші маски. — І подав кожному з них по головному убору з пір’ям. Хутенько одягайтесь! Часу в нас обмаль.

Вони понацуплювали костюми Гекле на свої купецькі лахи, позащібали їх спереду, а тоді надягли на голови маски. Гекле вислизнув з кімнатчини і з амить вернувся з великим дзеркалом із полірованого молочного дерева.

Рук обернувся і поглянув на себе в дзеркало. У цих важких шатах та в розцяцькованій машкарі він і справді був викапана сорокуха — якщо не рахувати однієї деталі.

— Але ж, Гекле… — почав він, не впізнаючи свого голосу, такий здушений добувався він із-під дзьобатої маски. — Очі! Таж наші очі напевне зрадять нас — я хотів сказати: їхній погляд. Вони ж і не жовті, й не люті, й не…

— Ну, й дурень же я, милостивий мій паночку! — зареготав Гекле. — Геть забув! Ось, візьміть оці окуляри. Без окулярів жодна Справжня Сестра, як вона себе поважає, нізащо не вийде на люди.

I подав Рукові окуляри з товстими чорними шкельцями. Хлопець насилу якось примостив їх на масці, насадивши носову частину на фальшивого дзьоба.

— Але ж я нічого не бачу! — запротестував він.

— I не треба! — поблажливо захихотів Гекле. — Справжні Сестри тільки й дозволяють собі дивитися, що на яйця в Золотому гнізді, які знесла сама Матір Сідала. А решту часу носять окуляри з вугільного шкла, аби вберегти себе від нечистих видовищ.

— Але ж, якщо нам не видно. — почав Рук.

— …то на те коло вас я, — закінчив з низьким уклоном Гекле. — Я ж бо ваш провідник — мені вас і вести. Усі Справжні Сестри мають провідників і, як ідуть, то тримаються за золотий ланцюг. Але мушу вас застерегти. — Тут Гекле знагла знову споважнів, і в голосі його знову пробилися гострі нотки. — Ви, хай там що, не повинні скидати окуляри. Просто мовчіть і звіртеся у всьому на мене. Бо, коли нас схоплять, то кара за вдавання сорокух, а надто Справжніх Сестер, буде справді жахлива, хоробрі мої друзі.

— Що ж це за кара? — запитав Стоб, намагаючись приховати неспокій у голосі.

— Нас засмажать, — сказав Гекле просто. — Засмажать живцем, на рожні, на Центральному торговищі. Ну, в дорогу!

Коли Рук пізніше згадував усю подальшу мандрівку до Темнолісівських воріт Східного сідала, то все не йняв віри: як йому пощастило пережити оті всі жахіття? Не один місяць опісля йому снилося власне надсадне дихання в осоружній машкарі, а ще — атраментова чорнота окулярів з вугільного шкла та звуки горішніх сідал: чудні, незнайомі й тим зловісніші.

Вони вперто п’ялися вгору, усе вище, вище й вище. Навіть у масці Рук відчував: з висотою повітря дедалі свіжіє. Незграйний гамір долішніх сідал лишився десь там, унизу, але його змінили химерні вигуки сорокух, що прогулювалися по горішніх хідниках: ті вигуки викликали у юних мандрівців тривогу. То щось воркувало, то верещало, то чудернацькі горлові стакато, наростаючи, зненацька вивершувалися моторошним