Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Балкер здоровенний, чорний борт нависа над верхівками наших щогл, біла в червоному бокситному пороху надбудова. Розходимось лівими бортами.

— Ось такий би вам цукром навантажити! — підколює батоно Михаїла капітан Ковтун. — Гарний балкерочок, 50 тисяч тонн! Та ще й порт приписки — Батумі. Ваш, грузинський.

— Нєт. В Батумі нє вийдєт. Там другой полковнік. Поґудєть єму можєшь, да? Я виходіл помахаю.

І вже коли за кормою залишиться острів Первомайський, який запирає вхід у лиман, пірнуть у зелену воду останні метри піщаної Кінбурнської коси, що відділяє спокійні лиманські води від бурхливого моря, судно захитається на першій хвилі, відіграє, задзвенить на камбузі якась проґавлена кухарем тарілка, а море, як синій спалах, вибухне ультрамарином в усіх суднових ілюмінаторах — хвилі, самі тільки хвилі й нічого, крім хвиль, до самого виднокола, теж синього, куди не глянь — ось тут і розумієш, за що люди, особливо моряки, люблять волю, а не тісні фарватери, буї, приписи, інструкції, довідки й щоквартальні звіти. В морі на все це насрати.

— Воля! — зашипить хвиля під бортом і старатиметься забризнути аж на крила містка.

— Воля! — видихне вітер у відчинені двері стернової рубки і здмухне якісь нікчемні папірці зі штурманського стола й понесе їх по палубі поперед старпома Серьоги.

Роздолля! Сам обирай собі долю. Стернуй, куди очі глядять. Роби, чого серце просить.

— Ай, Чорнеє море, хорошеє море! Ай, добреє діло, хорошеє діло! — як сказав поет. І зримував те з грудою наживи — коньяку, панчіх і презервативів.

— Горизонт, виднокіл, виднокрай, обрій! — як сказав словник.

— Капітан, ну ти дароґу на Поті знаєшь, да? Нє заблудімся, да?

— Та не переживай, шановний. У Стамбулі, в разі чого, теж цукор потрібен.

І стерновому:

— Лягай на 165 градусів. На Тарханкут. Поки так підемо.

Крим-Карим-караїм. Країна зайд. Утілення мрій персональних пенсіонерів про гори і море «без мєстних». Скрізь, деінде, в Карпатах, у Сочі мєстні все їм псували. Від них тільки галас. А тут таке щастя — залишились тільки руїни. Крим-крам-храм. Що залишилось у тобі від аборигенів, окрім грецьких і татарських назв мисів? Тарханкут, Херсонес, Фіолент, Сарич. Крим-керим-калим. Ти вже тоді хотів стати островом, начитавшись фантазій Аксьонова. І ніхто не сказав тобі, що всякий Аксьонов — то Гоблін. Поплутали береги та географію з белетристикою. І хто тобі дохтур? Вже й тоді у Криму бузили. Малювали собі аквафрешевий прапор у пику Києву, переводили час на московський, лякали дітей страшними бандерами і обирали президента Мєшкова. Мєшков ховався від страшних бандер на Кіпрі чи у Верховній раді АРК і хворів на дитячу вітрянку. Чи кір? Подумати, саме дитяча хвороба самозванця штовхнула тоді шальку терезів на бік України. Але саме поверталися із азійського заслання справжні господарі, старі люди сказали: треба їхати, бо батьківщина, тож киримли поверталися й персональні пенсіонери неспокійно йорзали у віджатих татарських і грецьких хатах. Бо миси не брешуть: Тарханкут, Херсонес, Фіолент. І Форос до купи.

Тарханкут відкривався вночі проблисками двох своїх маяків. Херсонес бовванів у легкій імлі своїми величними руїнами опівдні. А до вечора ми вже споглядали Форос і говорили з грузинами про Горбачова.

Історія була ще свіжесенька. Ще не з підручника. Лише рік тому останній генсек радянців сидів заблокований заколотниками у своєму білому палаці над Чорним морем. Капітан Ковтун саме був у рейсі, гнав судно з Керчі на Одесу. І погранці, й сторожові кораблі ЧФ старанно відганяли усі судна подалі в море. Миль на десять від берега. Щоб не втік.

І не в радість йому був білий палац і Чорне море, і те, що Раїса-ханум пробила у скелі ліфт прямо на пляж і завезла на той пляж пісок аж із Болгарії, зі Златих Пясців, наш пісок їй не годився. На тому пляжі й знімав своє відеозвернення до нащадків останній радянець. Бо хтозна, як усе повернеться. Лише рік, а вже ніхто не згадає ні слова з того звернення. Чи нащадки слабували на пам’ять, чи слова виявились черговим бла-бла-бла навіть у цей історичний момент. Пам’ятали лише червоне призахідне сонце, скелі в морі і сині хвилі у кадрі. Красота. І приреченість усіх персональних пенсіонерів.

— Слухай, а міг би втекти? В нього ж була величезна урядова яхта «Крим»? Он же вона, білесенька, стоїть зараз на якорі в бухті, — не вгавав наш Серьога.

— Хто ж там тепер замість нього? Як вашого звати? Кравчук? — хвилювались цікаві грузини й цокали язиками. І роздивлялись у біноклі білу двопалубну яхту з супутниковою антеною.

— У мєня тожє будєт такой! — вирішував мовчазний бічо-барсетконосець, і це були чи не єдині його слова за весь рейс.

Ось так складалися віш-листи наших гобсеків — мавпували генсеків. Ніхто з наших майбутніх мільйонщиків ще не був у порту Монте-Карло. Чорний волга, бєлий яхта, красний ікра, вертольот, як у Міміно. Жити красиво. Цікаво, чи в нього є вже та яхта?

— Серього, дарую ідею, — казав капітан Ковтун. — Не треба ніяких рейсів із цукром. Набираємо у Поті охочих генацвале і робимо їм морські екскурсії на Форос. Попит, я бачу, буде.

Погода нас балувала. Штиль, лише де-не-де хитне судно перелякана хвилька. Одеський прогноз був сприятливий. Капітан Ковтун вирішив від Айтодора йти напрямки на Грузію, а не плестись попід берегом, Керч-Новоросійськ-Туапсе, втрачаючи зайвий ходовий день.

— Капітан, ну ти дарогу знаєшь, я віжу, да. Только прошу тєбя — прівєзі в Поті, а не в Сухумі. Там друґой полковнік, понімаєшь, да?

Сухумі був ще,