Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

— Та ні, кухар, — впевнено відповів капітан.

І як у воду дивився. Бо це був останній заблукалий відучора студент. Але ж — кулінарного технікуму. І жодних інших варіантів, окрім як враз згадати усі свої конспекти за три курси, у хлопця просто не залишалося. Бо голодні моряки — злі та небезпечні люди. Краще їх до гріха не доводити.

Заблукалого кулінара звали Лесик. А про голодних моряків йому все популярно пояснив старпом Серьога, вже коли «Фобос» віддав швартови і взяв курс на Грузію. І ви знаєте, непоганий кухарчук виявився, цілком пристойний. Бо коли Провидіння взялося повністю укомплектувати екіпаж для вікопомного рейсу, воно вже не підсуне абикого.

— Не вірю, — резонно скаже в цьому місці якийсь совковий начальник відділу кадрів, який роками маринував моряків «на бичі», в так званому «резерві», вимагаючи хабарів тільки за те, що посадить їх на судно і відправить в рейс не в якусь бананову Мапутівку, а у вільний порт Лас-Пальмас, на Канари, за дублянками, килимами й двокасетними магнітофонами. Хочеш магнітофон «Панасонік» — готуй хрусткий конверт. Не маєш хрустиків — суши сухарі на пляжі в Аршинцево.

— Не вірю, — скаже якийсь сучасний підфлажний моряк, який вже заманався отримувати черговий конче необхідний грецькому судновласникові сертифікат для роботи на цементовозах, уже кожному матросу персональна канцелярія потрібна, стільки паперів на нього заведено.

А в капітана необхідні документи в портфель вже не влазять.

А вони тут нахапали перших ліпших бичів з херсонських вулиць, навіть до Суворовської не піднялися від порту, і в рейс ідуть. Коли таке було? А було. Спитайте в Колумба. Буває таке час до часу навіть у геть тоталітарних, заформалінених країнах. У часи змін, якими лякають одне одного китайці. Коли руйнуються підвалини й розсипаються карткові будиночки. А в рейси все одно треба ходити.

— Кадри ловили мене, та не спіймали, — підтвердить вам мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода. Це радянський моряк був кріпаком, прикріпленим до своєї «управи» намертво. Навіть паспорт громадянина у нього відбирали, даючи натомість «паспорт моряка», по якому й розписатися з якоюсь принагідною медсестрою не вийде, тільки проголосувати за єдиного кандидата від блоку комуністів і безпартійних. Але закінчився ваш радянський час, совки, злазьте. Кадровики йдуть лісом, бо виявилося несподівано, що нікому вони не потрібні, пароплави і без них чудово морями ходять. Портові шинки, наш споконвічний коворкінг, як і колись, чудово заміняють відділи кадрів. Та в усіх людей, які не комуняки, так колись і було. Чи знаєте ви, що Регістр Ллойда названо за лондонською кав’ярнею «У Ллойда», в якій кілька років збиралися капітани, судновласники і відправники вантажів, щоб обговорити неформально і вирішити свої нагальні судноплавні проблеми? І лише через десятиліття це товариство вирішило зареєструватися офіційно? Ну, не пивбар, кав’ярня, так. Але ж принцип!

Податківців та інших фіскалів молода Українська держава теж ще собі не придумала. Навіть митники клонуються якось кволо, ще їх в кожних п’ятихатках не посадили пильнувати, за державу обижатися, сидять лише в портах та на кордонах, діло для моряків звичне. Вдумайтесь — ще жоден Микола Янович не компостував нікому мізки зі своїми «кровосисями» й не ліз у кишеню з касовим апаратом. Комуністи вже пішли, олігархи ще не прийшли. Гроші вже надрукували. Чого ж вам ще треба? Крутіться! Роби, що хочеш, довідок брати ще ні в кого. Можна все. Ну, майже все. Придумав — зробив. Ми ось придумали переобладнати два госпітальних судна на пасажирів, рік життя в судноремонтному заводі вбили, але вже пожинаємо перші плоди — йдемо на Грузію Херсонським лиманським каналом. Пройшли Рвач, і лиман розкинувся перед нами широко, розвівши ледь помітні береги, як рибалка, що показує розмір вловленої позаторік щуки-чемпіонки — ось така! Ні, ось такенна! рук не вистачає! Цар-щука! Від Прогноїв до Станіслава! Але це ще оманлива шир. Мілко тут. Судна мають рухатися вузьким прокопаним каналом, позначеним буями.

— Ближче до буя! Ближче! — командує капітан Ковтун стерновому, споглядаючи в бінокля. — За бровку не виходь! Маяк бачиш? Ось на нього стернуй!

І неввічливо відповісти йому, що дав би він і мені бінокля, може, і я того маяка посеред лиману побачив би. А так — вибачайте, йдемо по приборах. Але грузини обидва якраз на містку, роздивляються навколо, тому кажу дисципліновано:

— Єсть, на маяк! — і стерную, куди бачу неозброєним оком. Радист на «Фобосі» відтепер теж стернує. Оптимізували одного матроса. Таке ось хто на що не учився. Але де й тренуватися, як не в лимані? На маяк, так на маяк! Буде вам Вірджинія Вулф і окрема маленька каюта для кожної леді.

Мене завжди найбільше бентежили оці перші години рейсу. Зібрали братію на борту з усіх усюд, хто в ліс, хто по дрова. А усі моряки, як старі коні, що навчені везти від шинку до шинку й біля кожного зупинятися, — свою справу знають, погоничів їм не треба. Стерновий — стернуй собі. Механік — дизелі пильнуй. Радист — приймай прогноз погоди тридобовий з Одеси. Старпом — пояснюй кухарю Лесику, куди він потрапив і де його речі, але щоб суп з галушками на обід був, насиділись на дієті вже під причалом, хвате. Он матроси Юрчик та Кирюха, поки я на стерні стою, озброїлися лійкою з камбуза і полізли в трюм потрохи цукру з кожного мішка між швами зцідити в бутильок. І не вчив їх ніхто, наче все життя тільки цим і займалися.

І всі при ділі, і всі по вахтах розібралися, а корабель — пливе. Тобто, судно — йде, дотримуймось моряцької термінології. Перші милі на гребний вал намотує. І наче теж дорогу вже знає, як той кінь. Праворуч не треба — там Миколаїв. Пропусти зустрічний балкер з Гвінеї. Та звідки я знаю, з якої? Гвіней тих в Африці розвелось! Бачиш — боксити везе. Червоні, гвінейські. Це все, що моряк має знати. А яка така конкретно Гвінея, то