Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

до речі, грузинський. Війни начебто ще й не було, так, заворушення — скидали й повертали кількох своїх президентів і збройно гасали по горах, билися поки що навкулачки у парламентах. Парламентів було забагато, як на таку невеличку країну. Абхазія, Аджарія, Осетія. Повний федералізм. Буза та анархія. Господи, вбережи Україну. Що цікаво, таки вберіг. Ми прогуляли свою війну в 90-х. Залишили її своїм дітям з онуками. Вберіг, але так і не дочекався жодних подяк. Усі думали, так і треба. І хто розбере цих невдячних хохлів?

Капітанові Ковтуну, який вчасно згадав про шашлики, ми завдячуємо ще однією традицією цих мандаринових рейсів. Звісно, якщо дозволяла погода, але ми потім завжди стопували судно прямо посеред Чорного моря, найближча земля — два кілометри під кілем. Вивалювали забортний трап, скакали за борт у хвилі, греблися щосили, лише щоби залишатись на місці, щоб течією не віднесло від судна, бо хана, замахаєшся тонути два кілометри. Але у ці хвилі гарантовано не сцяв жоден відпочивальник з Гуся-Хрустального чи з Тагіла і не мив у них чоботи жоден Жириновський. І це було того варте. У полковника в пляжній формі, в самих труселях, віднайшовся профіль Сталіна на волохатих грудях. Ось тобі й мент. А на десерт — шашлики та вино. Грузини гарно співали навіть удвох, хоча мав би хтось підтягувать третім голосом, як вони вміють. Хоч якийсь українець Валерій Меладзе. Казали тости, які годі записати на одному аркуші, цитували Шота Руставелі, жертвували останній ковток вина морським богам, а наступного ранку ми вже підходили до країни співучих полковників. Кавказькі засніжені гори витикалися в імлі над горизонтом ще за десятки миль у морі, за кілька годин ходу до берега. З-поза них сходило сонце.

— Ну ось тобі й Поті, батоно.

Вже знову показував телевізор. І полковник піймав місцеві канали і прожогом летів на місток.

— Ти слишал, что Звіад сдєлал? Он опять захватіл телевидєніє! Маладєц! Бистро в порт!

* * *

І ось тільки вже під причалом, у знайомій рибній гавані, ми, простаки, визначили, хто є хто. Полковник-сталініст швиденько попрощався з рудим капітаном Ковтуном, сказав:

— Грали б у нарди на гроші, ти б уже програв мені пароплав, — і швидко втік у своїх міліційних справах.

Десь у місті, на підходах до порту, стріляли. Поті щораз підтримував спроби земляка із Зугдіді повернути собі грузинську булаву військовим переворотом. А ось той, якого всі ми вважали джурою-барсетконосцем, й навіть не дуже знали, як його звати, виявився справжнім фрахтувальником і власником вантажу. Автанділ. А ми йому бічо-бічо.

— А полковник?

— Та так. Просто їхали разом, щоб не нудьгувати, — сміявся Автанділ. І вже домовлявся про вантажівки. Йому треба було везти цукор ще далі. Його село було десь у горах. І гроші на цукор збирали і виряджали його в Україну всім селом. Коли сторони навзаєм виконали свої зобов’язання по контракту, всі задоволені і сміються, можна й погомоніти за життя. Нікому до тих горян нема справи. Жодній владі. Завжди все самі. Звикли. Живуть у хмарах.

Що справи в грузинів не дуже, ми зрозуміли по тому, скільки охочих неголених чоловіків набігло вантажити ті камази. Автанділ розраховувався з ними натурою — цукром. З нами — грошима, як домовились ще в Херсоні, рублями російськими. Скривився, правда, наші херсонські розцінки у Грузії були ще ті. Але договір є договір. Кривися, але переплачуй. Це бізнес. Судноплавство — то брудна справа, як казав один грек.

Ну, здрастуй, Поті. Знову я тут в оксамитових кльошах, вітання. Скільки ж це років пройшло? Вже шість? Ось і зарікайся. Шість років тому до нас на судно приходили зблатувати нас вантажниками на рибкомбінат усього на ніч за хороші, як на ті часи, гроші. Рази в три більші, ніж в Херсоні. Місцеві такою роботою гребували. А зараз — черга охочих уже під нашим бортом. От і скажи. Автанділ відібрав десятьох щасливчиків нам у поміч. Крани безнадійно не працювали, ми знову бігали на берег довгою сходнею, зігнувшись під вагою мішків, як нещасні кулі на колоніальному пам’ятнику на виїзді з порту. А грузини гордо носили лантухи на плечі, вперши для противаги в бік вільну руку, як якісь тифліські водоноси з вистави про сваху Хануму. Ще трохи і заходяться танцювати. Інша школа бендюжників, не одеська. Виросли на «Боржомі».

У місті таки стріляли. І вибухнуло раз потужно десь біля порту. Втім, грузинські вантажники не зважали, наче це була новорічна петарда, так само бігли на берег вервечкою і звалювали мішки з цукром у фури. Нормальні, робочі постріли, таке тут щодня — розуміли ми й не переймалися і собі. Капітан Ковтун відпустив на берег тільки старпома Серьогу, щоб оформив прихід у портовому нагляді і зразу й відхід. Не до гульок. Серьога повернувся десь за годину, незворушний. У місті по вулицях дирчали нормальні робочі БТРи, а далі, біля мосту через Ріоні, чути було гуркотіння нормального робочого бою. Вразили старпома тільки труби буржуйок у вікнах звичайних панельних будинків. Взимку, мабуть, зовсім невесело, хоч і субтропіки. Палять реліктовими евкаліптами. Скільки ж це вони вже воюють? Рік? Нам теж готуватися? Україно, з речами на вихід? Світла в портовому нагляді, до речі, теж не було. Штампували папери навпомацки, з ліхтарем.

Ще десь за годину жвавої біганини ми докінчили трюм й прощалися з нашим «бічо». Автанділ наостанок удружив нам ще й зворотний вантаж. Ну, не зовсім зворотний — на Сочі. Купи наживи на цей раз складали тюки з чоловічими бавовняними чорними штанями, шитими в якомусь грузинському кравецькому цеху, і чорні трикотажні жіночі спідниці з якимись блискучими ланцюжками. Ну, звісно, не коньяк, панчохи і презервативи, але все ж делікатний товар.

— За жінок і шотландців не скажу, а штані такі я б носив, — оцінив мануфактуру другий механік Ігор, той що з носом у тавоті. — Скільки коштує, генацвале?