Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Кого маєш на увазі? Тих, що згоріли, чи тих, які палили? Жертви — такі собі, не бідні і не багаті. Не пролетарі і не колгоспники. Але й на інтелігенцію не тягнуть. Службовці, як пишуть в анкетах. А щодо геніальних винахідників… слухай, а якщо чесно, то який шанс, що вони справді від зіпсованої пічки загорілися?

— У даному випадку — нуль цілих, ікс десятих.

— І ти все одно напишеш, що завинила пічка?

— Сирота, я не прогодую сім’ю на капітанську пенсію.

— А якщо начальство зрозуміє, що ти його дуриш?

— Начальство напевне зрозуміє, що я написав дурню. Проте накладе резолюцію: «Взяти до уваги». І звелить тобі закрити справу за відсутністю доказів. Якщо тільки судмедексперти не встановлять, наприклад, що ці бідолахи були мертвими ще до вибуху. Отоді всі забігають. Але у мене рученятка — ось вони! — вже чистенькі.

Судмедексперти не знайшли нічого такого, що свідчило б про смерть коханців до вибуху і пожежі. Я, щоправда, і тут відзначився, бо почав вимагати вказати в протоколі: віднайдений презерватив був використаний чи ні. У відповідь мене послали… Я туди не пішов. Як не пішов я і на жоден з двох похоронів, хоча начальство і натякнуло. Щоправда, делікатно.

Полковник навіть розчулився, що було для нього нехарактерно:

— Воно, звичайно, шкода людей. І машини теж. Але куди подінешся? Таке у нас життя. Горимо, як не на роботі, то у власному автотранспорті. І ніхто тебе не воскресить, і машини не поверне. Біда, біда… Але з іншого боку — ми особисто що могли, те й зробили.

Старий теж не особливо проймався відвертим відмазуванням од пошуків справжньої причини смерті нещасних закоханих. Можливо, тому що ніхто з рідні загиблих не здійняв шуму, а їхнє керівництво навіть висловило подяку за швидке і оперативне розслідування причин «нещасного випадку». Що ще треба нормальному менту? А, так, щоб до нього не лізли з усякими там нутріями та ондатрами.

На жаль, не знаю, з чиєї подачі, але мене в Управі почали вважати спецом по цвинтарним справам. І тому не встиг я спровадити справу про вибух у байраці до архіву, як з того ж самого кладовища виринула нова халепа на мою голову. Десь днів за кілька прийшов до мене Старий, а це означало, що знову є якась дурна робота. Так і сталося.

— Сирота, якщо чесно, то мені кортить зараз взяти тебе за руку, вивести у двір, посадити в машину, гайнути разом з тобою на сотий кілометр і тільки там розповісти тобі, у чому справа.

— А що, якась нова придибенція спеціально для людей з вищою філософською освітою?

— Та яка вона в чорта спеціальна? Паскудна, то так. Головне — як спливе, то матимемо величезні неприємності по лінії підриву авторитету радянської торгівлі зокрема і радянської влади загалом. І все тому, що наші хлопці стали як баби. Ляпають язиками, де треба і де не треба. Є сигнали з Контори, що в отій новій кондитерській на Постишева за кавою можна підслухати найсвіжіші подробиці найсерйозніших слідчих справ.

— Я на Постишева не рипаюсь. Там кава ще гірша, ніж у Любки-бардачки. І гарячої води немає — чашки холодною полощуть. А помада і чужі бацили залишаються.

— От я й кажу, Сирота, ти у нас хоч і зараза, але язика за зубами тримаєш. Тому крім тебе цю справу більше нікому доручити не можна. На, читай, вивчай і думай — як зробити, аби людина забрала свою заяву назад і щоб по Києву чутки не розійшлися. Бо буде нам непереливки.

— От усе ви, товаришу підполковник, натякаєте, натякаєте… нема щоб прийти і сказати прямо і відверто: Сирота, зводи мене туди, де найкраще варять каву. Я б одразу повів, нас би поза чергою обслужили, ми би в куточку сіли і ви мені тихенько, як блудному синові, суть виклали б…

— Слухай, ти, позашлюбний син Тараса Бульби… колись я тебе таки точно — чим породив, тим і вб’ю. А щодо суті справи, то не хотів би тобі нав’язувати готового рішення, але по-моєму — заявниця не сповна розуму. Проте, прошу поставитися з усією серйозністю, бо у людини велике горе. Працюй!

Заінтригований натяками Старого, я взяв до рук заяву, написану на подвійному аркуші із зошита в клітинку, і заглибився в читання. За кілька хвилин я зрозумів, що баранію. Бо історіями, схожими на цю, нас лякали старшокласники у піонерському таборі. Щось на взірець весільного плаття, в якому померли десять наречених. От послухай.

У однієї громадянки після важкої тривалої хвороби померла єдина молода ще дочка. Бідолаха розуміла, що її чекає, тому попросила матір поховати її в улюбленій сукні з матерії з червоної шотландки. Коли надійшла сумна хвилина, ця воля покійниці була виконана. Довга хвороба дочки і видатки на похорон змусили громадянку зробити те, на що б вона за інших обставин не наважилася: віднести до комісійного магазину деякі речі покійної. І тут на неї чекав удар, бо серед одягу, виставленого на продаж, заявниця побачила сукню, як дві краплі води схожу на доччину. Це її дуже вразило, бо сукня була не купована, а пошита обома жінками з відрізу імпортної шотландки, купленої, знову ж таки, у комісійному. Не вірячи своїм очам, нещасна матір відгорнула поділ сукні і побачила невелику пропалину від праски, зроблену нею, коли вона загладжувала низ.

Я прочитав усе це кілька разів, зібрався з думками і пішов до Старого:

— Товаришу підполковник, я, звичайно, не кравець, але знаю, що дві однакові сукні можуть бути, навіть якщо їх шили нарізно і вдома. Бо є ж усякі там фасони, викройки, схожі фігури і так