Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

що довгими морозними ночами відстоювали Майдан. Не український. Не тільки український. А європейський.
18 березня 2014
Ярослав ГРИЦАК

— історик і публіцист. Народився 1960 року у с. Довге, що в Львівській області. Закінчив історичний факультет ЛДУ ім. Франка (1982), де захистив кандидатську; отримав наукове звання доктора історичних наук в Інституті української археографії НАНУ (1996). Почесний професор НаУКМА, професор УКУ, директор Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Франка, гість-професор Центральноєвропейського університету у Будапешті, член редакційної колегії часописів Ab Imperio, Критика, Slavic Review, Harvard Ukrainian Studies. Автор понад 500 наукових публікацій, нагороджений численними орденами і преміями, зокрема премією Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи (Відень, 2010). Автор книг: «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX — XX ст.» (1996, 2000), Historia Ukrainy: Narodziny nowoczesnego narodu (Lublin, 2001), «Страсті за націоналізмом» (2004, 2011), Життя, смерть та інші неприємності (2008, 2010) та ін. Живе і працює у Львові, Кракові й інших містах світу.

Україна витримає і це випробування

Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, супроти якої (цитую майже дослівно) Юґославська війна буде виглядати як невинний пікнік.

Президентські вибори відбулися влітку 1994 року. Почасти вони підтвердили аналіз ЦРУ: виборчі поділи чітко збігалися з поділом на україномовний Захід (що голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (що віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантинґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези — конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. Як уважав Гантинґтон (зразу скажу, доволі неточно), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід — православну східну цивілізацію, а ціла Україна виступала класичним прикладом так званої «розколотої країни» (cleft country).

Однак усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на вищезгадану — 1993–94 років, повторилася ще не раз. Найвиразніше вона виявилася під час чергових президентських виборів і спровокованою ними Помаранчевої революції 2004 року. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на межі розколу, тепер між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і цього разу Україна пережила кризу цілою і неушкодженою.

Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діягнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом з колеґами впродовж майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком — двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу і дотепер немає ні року, ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежности — і то навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994-го чи 2004 року.

Інакше кажучи, впродовж усієї української незалежности в Україні існує чіткий консенсус виразної більшости щодо країни як єдиної і незалежної держави. Втім, на цю обставину мало хто зважає. По-перше, вона є не надто масмедіяльною: добрі новини не цікавлять мас-медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от український націоналіст Бандера чи Ленін) дає ґарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають нам в очі, аби відвернути нашу увагу від інших проблем.

Вже декілька років я і мої колеґи говоримо про те, що Україна має істотно поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні, хай там як, забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення — і то байдуже, на Заході чи на Сході — не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства», що в ньому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.

Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням економіки. Але це господарське зростання не буде сталим, якщо не приділити достатньо уваги гуманітарним чинникам (культурі у найширшому значенні, зокрема тому, що німці називають «подоланням історії»).

Ці тези не є ані новими, ані ориґінальними. Вони повторюють висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х років і вже охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: за