Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

настає ера справедливості: і жінки, і випивка, і блага багатіїв – усе належить їм. Натовп зайшовся в захваті. Тоді косоокий показав на Ганну Дмитрівну: її заслужить той, хто найкраще бився з петлюрівцями. Він буде першим, хто пізнає сю дивну квітку (хе-хе!). «А потім усі решта! Тому що ми тепер пани!» – гаркнув косоокий. Відповіддю йому були вереск і хрипіння.

Ганна Дмитрівна зблідла. Не могла вимовити й слова. Навколо неї мерехтіли перекошені обличчя, перегар бив у носа впереміш зі смородом солдатських тіл, які не милися кілька тижнів. Кожен жадав доторкнутися до неї, до її сукні, відчути тендітну шкіру на руках. Нудота підступила до горла жінки, відраза просотала її, страх розбив її колишню мужність на друзки. Вона пожалкувала, що виступила вперед, і злякалась, як маленька дівчинка. Мужлани тупотіли навколо неї, горлали й сопіли. Вітко схопилась руками за край столу й не підводила очей, щоб не бачити п’яних більшовиків.

Так тривало кілька хвилин, поки її, безпорадну, не спробував підняти здоровенний мужлан, щоб потягти в сусідню камеру й зробити з нею все, що забажає. І вже висячи в повітрі – ніби архангел – Ганна Дмитрівна раптом прийшла до тями, вдихнула й закричала несамовито, так що її зойк сягнув небес. Здоровань завмер, тримаючи Вітко в руках і не сміючи ні опустити, ні понести далі. Так само застиг і натовп, приголомшений не жіночим голосом, а тією фразою, яку було вимовлено. Ніби хвиля накрила з головою всіх, хто був у приміщенні, й цього невеликого проміжку, крихітної паузи було достатньо, щоб Ганна Дмитрівна повторила: «Я кузина червоного командира Віктора Примакова!» І другий раз вал накрив п’яненьких більшовиків, діставшись до косоокого мужика, який, зачувши ім’я грізного командира червоної кінноти, відкрив рота, але не знав, що сказати.

– Я кузина червоного командира Віктора Примакова! – утретє повторила Ганна Дмитрівна й додала: – Вимагаю запросити його сюди, інакше вам усім буде непереливки!

Здоровань опустив жінку, матроси й солдати принишкли, подивились на косоокого, який, похитуючись, намагався своєю сп’янілою свідомістю втямити, у що вляпався. Один із тих, що виводили Вітко з камери, раптом дико зареготав. Це ж бо він її обрав, привів, щоб розважити своїх товаришів, – а тепер йому загрожує розправа. Варто тільки косоокому мужику оповістити Примакова, і той почне допитуватись, як так сталося, що жінка опинилася в солдатських лапах, і тоді всі вкажуть на нього, бо страх сильніший за дружбу. Адже командира кінноти всі боялися майже так само, як Муравйова, котрого між собою називали навіженим. Поки ще лунав істеричний сміх червоноармійця, косоокий загорлав, щоб затриману відвели до іншої кімнати й приставили до неї двох бійців – охороняти від солдатні.

Більшовики заметушилися, їх трохи протверезив оклик командира, що готувався до приїзду Примакова, пославши по нього кілька своїх хлопців. Косоокий матюкав своїх підлеглих, горлав, що вони спеціально підставили його під гнів начальства. П’янка припинилась. Ніби зобиджені пси, більшовики покидали фортецю, намагаючись дістатися до розташування своїх загонів, але не знаходили дороги, брели безладно по заметах, блукали в київській зимовій пітьмі, як прокажені.

Ганна Дмитрівна сиділа в маленькому кабінеті, що належав жандарму чи тюремнику. Стос паперів височів ліворуч, канцелярське приладдя праворуч. Ніхто сюди не заходив і не цікавився цим, адже закон писаний змінився на закон революційний. І тепер не потрібно було розслідування або суду, достатньо було лише вказати, що нещасний, якого впіймали, – колишній царський офіцер, і його одразу вели в яр або до парку й там розстрілювали з двох рушниць просто в лоб, щоб жодна білогвардійська або уенерівська думка більше не проскочила у свідомість жертви.

Вітко вся тремтіла. Її руки здригалися, коли у в’язничних камерах лунав чийсь зойк або черговий божевільний верещав у глибині коридору. Скільки минуло часу, Ганна Дмитрівна не знала. Кожна хвилина була для неї роком. Вона згадала про свою матусю, яка потребувала постійного піклування; і про химерного Морозова, який вийде на вулицю – і одразу потрапить до лап більшовицького патруля; і про коханого чоловіка, який невідь-де блукає, здійснюючи головну справу свого життя. Скільки турбот лягло на її худенькі плечі, який тягар вона несе, скільки переживань роїться в грудях! Ніхто в цілому світі не знає всього цього.

Урешті двері кімнатки відчинилися. У коридорі – тиша. Розгонистою ходою зайшов Віктор Примаков. Він був по-офіцерськи підтягнутим, його шинель була взірцем військового однострою, начищені чоботи блищали. Його поява подібна до блискавки – така ж раптова і яскрава.

– Люба Ганно Дмитрівно, що сталося? – одразу ж спитав Примаков.

Жінка підвелася, нервово дрижачи, як гілка на вітрі.

– Вітю, сталася відверта дурниця. Мене схопили біля Бессарабки й звинуватили в шпигунстві. Але Боже мій, Вітю, який з мене шпигун?

Кожна фраза давалась їй нелегко. Вона намагалася здаватися незворушною, ніби її тонка шкіра приховує не кришталеве серце, а кам’яне. Та де там! Її голос вібрував – через слово вона спотикалася, через склад затиналась. Ганна Дмитрівна ледве стримувала сльози.

Примаков уважно вислухав, а тоді підійшов і взяв її за руку.

– Яка дурня! Кому вона могла спасти на думку?! Я зараз же розберуся!

Червоний командир хотів вийти, але Ганна Дмитрівна м’яко стисла його пальці.

– Вітю, це не має значення. Люди злі, тому що нещасні. Їм властиво помилятися.

– Як же так, Ганно Дмитрівно! Ангеле мій, вони запроторили тебе сюди, у це похмуре місце – тому що нещасні? Ні, ні! Їх треба покарати!

Примаков робив вигляд, ніби намагається вирватися з жіночих долоньок, але насправді дотик її пальчиків, її ніжна, оксамитова шкіра була така йому приємна, що він не бажав куди-небудь іти.

– Не треба, Вікторе Сергійовичу… Далебі, не треба… Побудь поки що тут…

Вітко так втомилася, що їй забракло дару