Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

переконання, щоб зупинити Примакова, не дати йому впасти в гнів і знищити кілька людських доль. Тож Ганна Дмитрівна лише уривчасто вмовляла, дивлячись широко розкритими очима на свого співрозмовника. А той, розглядаючи її прекрасне обличчя, застиг, зачарований. Вона стояла втомлена, з помітними плямами під очима, з тривожним, перестрашеним поглядом, але разом із тим – дивовижно прекрасна. Її витончені риси, ніби вибиті в мармурі, були для Примакова найжаданішим видовищем, від якого Віктор Сергійович про все забув – про війну, п’яних солдатів, класову нерівність і більшовицькі ідеї. Усе розбилось об цю втомлену анемічну красу, стало геть несуттєвим. Він опустився перед нею навколішки, охоплений бурею в серці, що заґвинчувала в ньому вихори й урагани, – Віктор Примаков, червоний командир, який порубав шаблею в останньому бою не менш, ніж десятеро ворогів, виявився беззахисним перед жіночою витонченістю. Тож він став навколішки й схилив перед Ганною Дмитрівною голову, бо краса – це те, перед чим варто схилятися.

– Серце моє! – промовив чоловік, а тоді підвищив голос і майже прокричав, – серце!

Ганна Дмитрівна почала вмовляти офіцера, щоб він підвівся. Не годиться аж так розпластуватися, до чого ця сцена, але Примаков її не слухав. Тоді, ніби під дією магічних чар, він зрозумів, що не може відійти від цієї жінки, немов приржавів до неї всією своєю свідомістю. Для нього Ганна Дмитрівна стала досяжною мрією, заради якої він ладен був повзти на край світу, животом прооравши сотні тисяч верст. І що б вона йому не казала, як би не відмовляла – ніщо не має значення порівняно з його пристрастю, з якою він готовий накинутись на неї, щоб оволодіти.

А Ганна Дмитрівна вдруге за цей вечір пошкодувала про свій вчинок, який виявився не таким, як вона бажала б. Вона вже шкодувала, що викликала Примакова, що той опинився біля її ніг, і його зір випромінював захоплення, але водночас він був до жаху настійливим.

– Прошу, Вікторе Сергійовичу, я жінка заміжня, не можу ось так… – намагалась умовити його Ганна Дмитрівна, але після кількох фраз різко спинилася.

Раптом їй здалося, що Примаков, почувши це, захоче поїхати до неї додому й обшукати квартиру, а знайшовши там Морозова, поквитається з ним. Відтак зачинить у приміщенні матінку, не дозволить навідувати її, тільки щоб шантажувати Ганну Дмитрівну й мати над нею владу. Уся ця перспектива виразно вималювалась у жіночій свідомості, так що не залишилось більше жодних сумнівів – по добрій волі її звідси не випустять.

Й думаючи про червоного більшовицького офіцера, який стояв навколішки й простягав до неї руки, витончена Ганна Дмитрівна Вітко ошелешено опустила очі, споглядаючи на дерев’яній поверхні столу аркуш паперу, чорнило, перо, але не знаходила нічого, що її задовольнило. Зрештою помітила маленький ніж, непомітно взяла його і сховала в рукаві. Адже в цю вечірню годину вишукана, тендітна жінка-квітка, стоячи у в’язничному приміщенні, намірилась накласти на себе руки, щоб не допустити ганьби, яка б тягнулася за нею, як кривавий слід.

Розділ 9

Павло Гаврилович розплющив очі. Півтемрява кімнати оповила всі речі, і вони здавалися сірими згустками у квадраті приміщення. Із тьмяного віконця лилося матово-сріблясте сяйво. Вітко спробував підвестися, але гострий біль пронизав праву частину тіла – курінний застогнав і спробував схопитися рукою за хворе місце. Але біль відразу вистрелив у ліву руку, теж поранену.

– От халепа! Скалічили, їй-богу, – прорипів він.

Чорний куток у кімнатці заворушився, ніби ожив пил, який роками накопичувався там. Раптом горбок-пил заговорив людським голосом.

– Пане курінний, живий усе-таки! – хрипко промовив дід Свирид.

Павло Гаврилович намагався усвідомити, причувається йому старечий бас чи й справді гайдамака вижив після недавнього побоїща.

– Свириде, невже ти?

– Я… Хто ж іще може тут вилежуватися.

– Впізнаю, впізнаю… Дуже радий чути твоє рипіння.

– А я який радий, пане курінний, чути своє рипіння.

Тут і справді почулось рипіння, і старий спробував був підвестися, але дерев’яна лава хруснула під людською вагою, й дід відразу голосно зайшовся глибоким стогоном.

– Ну, ми бодай живі, діду. Бодай живі, – прошепотів Вітко.

– Твоя правда, курінний, – погодився дід.

Він заледве говорив, розуміючи, що сил у його старечому організмі залишилося не так багато. Важко дихаючи, подивився на сріблясте віконне сяйво – сонячний зимовий день вливався в хату тоненьким білим променем, мов намагався пробити в долівці вузьку діру. Дід уявив, що якщо заглянути в цю діру, то глибоко під землею можна побачити людей, які метушаться в пеклі, носячи на спинах важке каміння. Іноді котрийсь із мучеників, що ніс вічний тягар, падав, оступившись. І тоді брила накривала його, роздушувала, завдаючи страждань. А відтак підлітали оманливі темні тіні й піднімали камінь, ставили на ноги мученика й знову завдавали камінь йому на плечі. І він, заскрипівши зубами, згинався під вагою каменя, що притискав його подібно до преса, не давав продихнути. І страждальці знову брели звивистою тонкою лінією; і стогін витав над ними, як вітер, і плачі розвіювались на протязі, ніби стяги; і кров капала з порізаних спин без упину. Дід махнув головою, ніби намагався викинути з неї цю картину.

– Таку кару отримують ті, що живуть у неправді, – пробурмотів старий.

– Що ти там шепочеш, Свириде?

– Про життя і смерть, пане курінний.

– І що нового ти в них знайшов?

– Камені, Павле Гавриловичу. На людей покладено валуни, які вони носили за життя і носять після смерті.