Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Загадками говориш, діду.

– Ні-ні, що ти… Просто живе людина, живе. А дивись-но – тяжко їй щодня. Слово є таке, панське… От ти, чорт, старий дурень, геть забув… Ага, згадав: гнітить! Так ось, гнітить животіння, трясця його матері! І думає людина, що позбудеться ноші після смерті…

Тут старий замовк. Його широкі вуса рухались у напівтемряві, з чого можна було зробити висновок, що він знову щось шепоче, але вже безгучно.

– То що там після смерті? – Павло Гаврилович не витримав і запитав співрозмовника.

– А! От… І після смерті несуть вони душевний тягар, і чорти паскудні їх мордують, і немає спасіння на тому світі…

Дід знову замовк, поринаючи все глибше у своє старече, житейське. Як воно буває: минуле людини – це ріка, і течія її швидка, води каламутні, а до берега далеко. І поринув старий у власні спогади, тому що лише пам’ять дає нам знання про життя. Вітко також притих. Він зрозумів, що Свирид про щось розмислює, невідомо про що, але зараз не це важливо – значно важливіше, що вони залишилися живими, їх хтось затягнув до хати, обмив і перев’язав рани. І доводиться тільки чекати, коли хтось прийде сюди. А ще краще – повернуться наші. Ось тоді зрадіє Павло Гаврилович, тому що трапиться йому нагода побачитися з милою Ганною Дмитрівною, а можливо, навіть торкнутися її щік, відчути губами її оксамитову шкіру. Вітко заплющив очі, почав провалюватись у темряву, але перш ніж заснув, побачив водоспад дрібного каміння, що сипалося на нього з гірської вершини.

Коли він прокинувся, повнотіла жінка розтирала в глиняному горщику трави.

– Почекайте, покличу хазяїна, – сказала вона й прожогом вискочила в сіни.

Невдовзі до світлиці зайшов бородатий чоловік у каптані, овечому кожусі й добротних чоботях.

– Здорові були, – прогугнявив він, підходячи до Вітка.

– І вам не хворіти, – відповів Павло Гаврилович, намагаючись підвестися.

– Ось я кажу жінці, щоб не каркала, а то вона завела: лихо, ой, лишенько! Тьху, одне слово, баба, – чоловік заусміхався, показуючи, що зовсім не сердиться на свою дружину.

– Звісно, що баба, але без них не було б і нас, мужиків, – підіграв йому Вітко.

– Так-то воно й так. Ось бач, оказія трапилась, і я бурчу, але куди ж без неї, – відповів чоловік і сів поруч.

– Що сталося? – спитав Павло Гаврилович.

– Звісно, що. Коли червоні зайшли до села й Митька вбили, то всі сполошились… Ох, хороший був Митько… А тоді чоловіки зібралися, балакають, що, мовляв, якщо разом на червоних не підемо – гаплик усім. Так і вирішили вигнати клятих більшовиків. Погнали їх, як сидорових кіз… А тут ти з дідом лежиш на снігу… Ну, думаю, якщо вони з червонопузими воювали, значить, наші… Притягнув я вас сюди… От… – тут чоловік замовк, ніби набалакався на цілий рік.

Павло Гаврилович спохмурнів.

– Скажи, чоловіче добрий, там серед більшовиків був грузин. Високий, ставний… Де він?

– Грузин? Не бачив… Там же, пане, стільки було… Але грузина нібито не бачив, мабуть, утік, шельма.

– Он як… Утік… А хлопчик?! Там був хлопчик!

– Матвійко… Помер, закопали його просто на городі… Такі спра-а-ави…

Чоловік протягнув останнє слово, ніби хотів умістити в нього одразу кілька значень. Додавати що-небудь Павло Гаврилович не наважився. Прокинувся Свирид, увійшла жінка, прийшли ще якісь селяни, зніяковіло стискаючи хутряні шапки в руках. Вітко дивився на них, на їхні шорсткі руки, грубі риси облич, виснажені очі. Вони стояли перед ним, ніби не розуміючи, чого від них хочуть червоні та жовто-блакитні.

Цієї ночі Павло Гаврилович прокинувся від стукоту копит під вікном. Відтак пролунали хрипкі окрики. Тупотіння ніг. Фиркання коней. Гомін посилився, і чоловік закректав, зліз із лави, накинув кожуха. Зарипіли двері. Він вийшов. Почулась метушня. Лайка. Ще тупіт – і, нарешті, запала тиша. Рип дверей у сінях. Хвилина – і знову рип. Пара невиразних криків, хрип коней і грізне мовчання.

Вітко спробував бодай трохи підвестися, щоб дотягтися до гвинтівки, покладеної біля стіни, але кожен рух додавав тілу больового імпульсу, і тоді безліч нервових закінчень, ніби сигнальні маячки, посилали зашифровані послання в мозок. Із кожним таким припливом голова вибухала болем, і Павлові Гавриловичу хотілось єдиного – утратити свідомість. Хто там за вікном? Якщо знову червоні козаки, то їм нічого не варто пристрелити курінного української армії, слабкого й пораненого. А що тоді? Як йому виправдатися перед самим собою за мить до вбивства і подумки відправити послання Ганні Дмитрівні? Так, він воює, але ж поки що не за, а проти. Більшовики йому огидні, кожна зустріч із ними завдає ще більшого спротиву в серце, але який сенс битися далі, тим паче – умирати? Що таке Україна? Яка це республіка? Чому вона має існувати? Павло Гаврилович думав про це щодня, обмірковував зустрічі з Петлюрою, згадував розмови з есерами й не міг дібрати слів, які він скаже наприкінці життя.

– Мабуть, я, як і ці селяни, нічого не розумію, – промурмотів він.

Тут двері відчинились, і зайшов чоловік, обтрушуючи сніг із коміра кожуха.

– Хто там надворі? – тривожно спитав Вітко.

– А біс його знає. Кажуть, що вони визволителі від рабського гніту… Ах ти ж матері твоїй ковінька… Ну ось, звільнили мене від п’яти фунтів свинини й трьох чверток настоянки… Хрін з ними! Добрі виявились, не вбили, – буденно протяг чоловік і завалився на лаву.

Невдовзі гучне хропіння наповнило