Чак Паланік - Бійцівський клуб

коли я заходжу, щоби зготувати бутерброд, і всі космічні мавпочки поводяться так тихо, наче я тут сам. Я кажу: не переймайтесь. Я вже це читав. Я це набирав.

Можливо, навіть мій бос це читав.

Ми всі — чимала гора сміття, кажу. Уперед. Грайтеся. На мене не зважайте.

Космічні мавпочки сидять тихо весь час, що я готую бутерброди, беру ще одну пляшку горілки й підіймаюся нагору. Позаду чується: «Ти не чудова й унікальна сніжинка».

Я — Розбите Серце Джо, бо Тайлер мене полишив. Бо мій батько мене кинув. О, можна продовжувати й продовжувати.

Часом вечорами, після роботи, я зазираю до бійцівських клубів у підвалі бару чи гаража й питаю, чи не бачили там Тайлера Дердена.

У кожному новому бійцівському клубі хтось, кого я ніколи не бачив, стоїть під єдиною лампочкою посеред темряви, оточений людьми, й читає слова Тайлера.

Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб.

Коли починаються бійки, я відводжу лідера клубу вбік і питаю, чи він не бачив Тайлера. Я з ним живу, кажу, і він давно не з’являвся вдома.

У хлопця розширюються очі, й він питає, чи справді я знаю Тайлера Дердена.

І таке трапляється в більшості нових бійцівських клубів. Так, кажу, ми з Тайлером ліпші кумплі. І раптом усі навколо хочуть потиснути мені руку.

Ці нові хлопці витріщаються на діру в моїй щоці, на почорнілу шкіру обличчя, жовто-зелену там, де вона прилягає до кісток, і вони звуть мене «сер». Ні, сер. Геть зовсім, сер. Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена. Друзі друзів знали його, і вони заснували це відділення бійцівського клубу.

Тоді вони мені підморгують.

Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена.

Сер.

Чи це правда, питає кожен. Тайлер Дерден збирає армію? Так кажуть. Тайлер Дерден справді спить лише годину на добу? Ходять чутки, що Тайлер Дерден подорожує, відкриваючи бійцівські клуби по всій країні. І всі хочуть знати, що далі.

Зустрічі проекту «Каліцтво» пересунулися в більші підвали, через те що чисельність кожного Комітету — Підпалів, Насильства, Шкідників, Дезінформації — зростає: все більше людей виростають із бійцівських клубів. У кожного клубу є лідер, та навіть вони не знають, де Тайлер. Він щотижня їм телефонує.

Усі в проекті «Каліцтво» хочуть знати, що далі.

Куди ми йдемо?

На що нам чекати?

Уночі ми з Марлою гуляємо босоніж садком на Пейпер-стрит, кожним кроком здіймаючи запахи шавлії, лимонної вербени та рожевої герані. Чорні сорочки й чорні штані пораються навколо при світлі свічок, підіймаючи листя рослин, щоби вбити равлика чи слимака. Марла питає, що тут відбувається.

Між грудок землі — жмутки волосся. Волосся й лайна. Кісткової муки та крові. Рослини ростуть швидше, ніж їх зрізають космічні мавпочки.

Марла питає: «Що ви збираєтеся робити?»

Як би це сказати…

Серед бруду просвічує сяюча золота плямка, і я нахиляюся, щоби роздивитися, що то є. Я не знаю, що буде далі, кажу Марлі.

Схоже, нас обох кинули.

Краєм ока я бачу, як убрані в чорне космічні мавпочки сновигають зі своїми свічками. Золота плямка в бруді — зуб у золотій коронці. Поруч нього ще два зуби, зі срібними коронками. Це щелепа.

Кажу, ні, я не знаю, що трапиться. І заштовхую один, два, три зуби у бруд, волосся, лайно, кістки й кров — де Марла їх не побачить.

Глава 18

Увечері цієї п’ятниці я заснув на робочому місці.

Я прокинувся сидячи за столом, обличчям на складених руках, дзвонив телефон, а всі пішли. Мені снилося, що дзвонить телефон, тож не було зрозуміло — чи то реальність стала частиною сну, чи мій сон — частиною реальності.

Я відповів: Зобов’язання й Відповідальність. Так зветься мій відділ. Зобов’язання й Відповідальності.

Сонце сідає, а пошматовані грозові хмари розміром з Вайомінг та Японію плинуть у наш бік. Не те щоб на моїй роботі були вікна. Усі зовнішні стіни, від підлоги до стелі, були скляними. Всюди, де я працював, скло від підлоги до стелі. Повсюдно вертикальні штори. І промисловий коротко-ворсовий сірий килим, поцяткований маленькими нагробками там, де комп'ютери підключають до мережі. Повсюдно лабіринт одномісних закутків, відгороджених одне від одного фанерою.

Десь сичить пилосмок.

Мій бос у відпустці. Надіслав мені електронного листа і щез. За два тижні маю підготувати офіційний звіт. Підготувати залу для нарад. Кінці з кінцями позводити. Оновити резюме. Щось таке. Вони готують на мене справу.

Я — Повнісінька Відсутність Подиву Джо.

Я був геть жалюгідним.

Я знімаю слухавку, а там Тайлер, і він каже: «Виходь надвір, на парковці на тебе чекають якісь хлопці».

Питаю, хто вони?

— Вони чекають, — каже Тайлер.

Відчуваю запах бензину на руках.

Тайлер продовжує:

— Вийди на дорогу. Вони на машині. На «кадиллаку».

Я ще сплю.

Тобто я не впевнений, чи Тайлер мені не сниться.

Чи, може, я — сон Тайлера.

Відчуваю запах бензину на руках. Навколо порожньо, тож я підводжуся і йду на парковку.

Один хлоп із бійцівського клубу займається машинами, то він і припаркувався біля бордюру на чиємусь чорному «корніші», і все, що мені лишається, — дивитись на цей величезний чорно-золотий портсигар, що має мене кудись завезти. Той хлоп-механік виходить із машини, каже мені не перейматися: він помінявся номерами з іншою машиною на довготривалій стоянці в аеропорту.

Механік з бійцівського клубу каже, що може завести будь-що. Два звитих дротики з колонки керма. Доторкнись ними одне до одного, і замкнеш соленоїд стартера — машина готова для прогулянки.

Або можеш підібрати код ключа через дилера.

На задньому сидінні — три космічні мавпочки в чорних сорочках і чорних штанях. Не бачу зла. Не чую зла. Не мовлю зла.

Я питаю: то де Тайлер?

Механік з бійцівського клубу стоїть біля відчинених дверцят «кадиллаку», мов особистий водій.

Він високий, кістки та шкіра, нагадує телеграфний стовп.

Кажу, ми з ним зустрінемось?

Межи передніх сидінь на мене чекає святковий торт із незапаленими свічками. Я сідаю. Ми ідемо.

Уже за тиждень відвідувань бійцівського клубу керуєш машиною на максимально допустимій швидкості. Може, кал у тебе другий день чорний від внутрішніх крововиливів, але ти незворушний. Інші машини їдуть навколо тебе. Виструнчуються у хвіст. Водії тобі тицяють факи. Незнайомці ненавидять тебе. Геть нічого особистого. Після бійцівського клубу розслаблюєшся настільки, що тобі стає все одно. Ти навіть радіо не вмикаєш. Може, зламані ребра в тебе розходяться при кожному вдиху.