Чак Паланік - Бійцівський клуб

кімнаті, й каже: «Не чіпай їх. Усі вони знають, що робити. Це частина проекту «Каліцтво». Ніхто з них не знає всього плану, проте кожен із них натренований на ідеальне виконання одного простого завдання».

Правило проекту «Каліцтво» — ти маєш вірити Тайлеру.

Потім Тайлер щез.

Зміни хлопців із проекту «Каліцтво» весь день топлять жир. Я не сплю. Усю ніч я чую, як інші зміни додають луг і нарізають мило, висушують його на декові, тоді запаковують кожен шматок у тканину й ставлять етикетку «Миловарня Пейпер-стрит». Усі, окрім мене, знають, що робити, а Тайлера не буває вдома.

Я кидаюся на стіни, мов миша, що потрапила до годинникового механізму з мовчазними людьми, енергійними, мов натреновані мавпочки, що готують, і працюють, і сплять позмінно. Перемкни важіль. Натисни кнопку. Зміна космічних мавпочок весь день готує їжу, і весь день зміни космічних мавпочок їдять із принесених ними білих пластикових мисок.

Якось вранці я йшов на роботу, а на ґанку, вбраний у чорне взуття, сорочку й штани, стоїть Великий Боб. Питаю його: він бачив Тайлера останнім часом? Це Тайлер сюди його послав?

— Перше правило проекту «Каліцтво», — каже Великий Боб із випростаною спиною і зсунутими підборами, — ти не питаєш про проект «Каліцтво».

То яке ж завдання, що не вимагає мізків, доручив йому Тайлер, питаю. Є ж хлопці, що тільки й роблять, що варять рис, чи миють миски, чи прибирають сортир. Усенький день. Чи пообіцяв Тайлер Бобові просвітлення, якщо той шістнадцять годин на добу пакуватиме шматки мила?

Великий Боб не каже нічого.

Я йду на роботу. Повертаюся, а Великий Боб досі стоїть. Я всю ніч не спав, а на ранок Великий Боб уже порається в саду.

Перш ніж я йду на роботу, питаю, хто його впустив. Хто доручив це завдання? Він бачив Тайлера? Тайлер був тут минулої ночі?

Великий Боб каже: «Перше правило проекту “Каліцтво” — ти не говориш…»

Я обриваю його на півслові. Ага, кажу. Так, так, так, так, так.

І весь час, що я на роботі, космічні мавпочки розкопують брудний газон навколо будинку й обробляють землю англійською сіллю, щоби знизити кислотність, закопують перегній із загонів на фермах та мішки обрізків волосся з перукарень, щоби відлякати кротів і мишей та підвищити рівень протеїнів у ґрунті.

Будь-коли вночі космічні мавпочки з якихось скотобоєнь удобрюють землю кров’ю та кістковою мукою, щоби підвищити вміст заліза та фосфору відповідно.

Зміни космічних мавпочок саджають базилік, чебрець і салат-латук, пагони ліщини, евкаліпту, декоративного апельсину і м’яти всуміш, мов у калейдоскопі. Кілька трояндових кущів на кожну зелену грядку. А інші зміни ночами при світлі свічок виловлюють і вбивають слимаків і равликів. Ще одна зміна космічних мавпочок відбирає тільки найліпше листя і ягоди ялівцю, щоби зварити натуральний барвник. Живокіст, адже це природний антисептик. Листя фіалки — бо воно лікує від головного болю, та запашну маренку — вона надає милу аромату свіжоскошеної трави.

У кухні — пляшки з вісімдесятипроцентним спиртом для напівпрозорого мила з рожевою геранню та тростиновим цукром чи з пачулями[32]. Я вкрав пляшку спирту й витратив гроші на особистий похорон та цигарки. Виринає Марла. Базікаємо про рослини. Гуляємо з нею всипаними гравієм стежками між калейдоскопічних грядок садочка, куримо й п’ємо. Розмовляємо про її груди. Говоримо про все, окрім Тайлера Дердена.

І якось у газеті пишуть про те, що зграя чоловіків, убраних у чорне, пронеслася престижним районом міста й салоном престижних автомобілів, ударяючи бейсбольними битами по передніх бамперах машин так, що подушки безпеки спрацьовували, розсипаючись на порох, на тлі виску сигналізацій.

У «Миловарні Пейпер-стрит» інші загони обривають пелюстки троянд, анемонів чи лаванди і складають їх до коробок із очищеним салом — воно всотає їх запах, і мило матиме квітковий аромат.

Марла розповідає мені про рослини.

Троянда, каже Марла, натуральний в’яжучий засіб.

Назви деяких рослин мовби взяті з некрологів — ірис, базилік, рута, розмарин та вербена. Деякі, як-от таволга і калюжниця, аїр та аралія, могли б належати шекспірівським феям. Чемериця із солодкуватим ванільним ароматом. Ліщина, ще одне природне в’яжуче.

Півники, дикий іспанський ірис.

Щоночі ми з Марлою гуляємо садом, доки я остаточно не переконуюся, що цієї ночі Тайлер не повернеться. Позаду нас завжди йде космічна мавпочка, котра старанно підбирає жмутки бальзамника, рути чи м’яти, розтертих Марлою в мене під носом. Викинутий недопалок. Мавпочка граблями розрівнює за собою дорогу, аби стерти всі сліди нашої присутності.

І якось уночі інший гурт невідомих спорснув бензином кожне дерево в міському парку і влаштував маленьку досконалу лісову пожежу. Вікна будинків уздовж вулиці розплавилися від вогню, а припарковані машини осіли на розплавлених шинах — про це писали газети.

Будинок, орендований Тайлером на Пейпер-стрит, видавався живою істотою, вологою всередині, — стільки людей там пітніло і дихало. Там рухалось стільки людей, що рухався сам будинок.

Ще однієї ночі, коли Тайлер не прийшов ночувати, хтось просвердлив банкомати й таксофони, вставив в отвори трубки й шприцом накачав всередину солідолу та ванільного пудингу.

І Тайлера так само ніколи не було вдома, проте за місяць у кількох космічних мавпочок Тайлерові цілунки були випалені на тильній стороні долоні. Тоді ті мавпочки теж щезли, а на ґанку їм на заміну виникли новачки.

Щодня загони людей їхали й поверталися в різних машинах. Ти ніколи не бачив ту саму машину двічі. Одного вечора я почув, як Марла звертається до космічної мавпочки, що виструнчилася на ґанку: «Я хочу побачити Тайлера. Тайлера Дердена. Він живе тут. Я його подруга».

Мавпочка каже: «Мені дуже шкода, але ти надто… — пауза, — надто молода, щоби тренуватися тут».

Марла каже: «Відчепися».

— Окрім того, — продовжує космічна мавпочка, — ти не принесла необхідних речей: двох чорних сорочок, двох пар чорних штанів…

Марла кричить: «Тайлере!»

— Одну пару важкого чорного взуття.

— Тайлере!

— Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої нижньої білизни.

— Тайлер!

Я чую, як грюкнули вхідні двері. Марла не стала чекати три дні.

Зазвичай після роботи я йду додому й готую бутерброд із арахісовим маслом.

Коли я повертаюся додому, одна мавпочка читає щось іншим космічним мавпочкам, що зайняли весь перший поверх: «Ти не чудова й унікальна сніжинка. Ти така сама вмираюча органічна матерія, що й будь-хто інший, а ми всі — частки однієї купи перегною».

Космічна мавпочка продовжує: «Наша культура зробила нас однаковими. Ніхто вже не може вважатися щиро білим, чорним чи заможним. Усі ми хочемо одного. Поодинці ми ніщо».

Читець змовкає,