Чак Паланік - Бійцівський клуб

Механік усередині, за кермом. Святковий торт на сидінні поміж нас.

Жижки сіпає — дивитися на хлопців на штиб нашого механіка в бійцівському клубі. Кістки та шкіра, вони ніколи не здаються. Б’ються, доки їх не перетворять на котлету. Білі — мов занурені в жовтий віск скелети з татуюваннями, чорні — наче в’ялене м'ясо, такі зазвичай тримаються разом, їх можна уявити разом на зібранні «Анонімних наркоманів». Вони ніколи не кажуть: «Стоп!». Ніби вони — сама енергія і рухаються настільки швидко, що втрачають чіткість контурів, ці хлопці відновлюються після чогось. І єдине, що вони можуть обрати, — вид смерті, тож вони хочуть померти в бійці.

Таким хлопцям доводиться битись один з одним.

Ніхто не викличе їх на бій, і вони не можуть битися ні з ким, окрім таких самих засмиканих і худих, із кісток та люті, — бо ніхто інший не погодиться з ними битися.

Ті, хто спостерігає, навіть не кричать підбадьорливо, коли такі, як наш механік, виходять один проти одного.

Усе, що чується, — дихання бійців крізь стиснені зуби, ляскіт рук при спробі затиску, свист та удар, коли кулак періщить і молотить у тонкі порожнисті ребра, затиснені в клінчі. Бачиш, як із хлопців вистрибують м’язи, вени й жили. Їхня шкіра сяє, спітніла, побита і волога, під єдиною лампою.

Минає десять хвилин. П’ятнадцять. Їхній запах, — вони пітніють, і цей запах нагадує аромат смаженого курчати.

Двадцять хвилин бійцівського клубу. Врешті один з них падає.

Після бійки двоє колишніх наркоманів провисять решту ночі один з одним, спорожнілі й усміхнені від важкої бійки.

З часів бійцівського клубу цей механік постійно зависає поруч будинку на Пейпер-стрит. Хоче, щоб я послухав написану ним пісню. Щоби подивився на сколочену ним шпаківню. Він показував мені знімок якоїсь дівчини й питався, чи вона достатньо вродлива, щоби з нею одружитись.

Сидячи на передньому сидінні «корніша», хлоп каже: «Ви бачите, якого торта я приготував для вас? Це я зробив».

Мій день народження не сьогодні.

— Масло трохи протікало крізь кільця, — каже механік, — то я замінив масло й повітряний фільтр.

Перевірив зливний вентиль і відрегулював момент запалювання. Збирається на дощ, то я поміняв і Гуму на двірниках.

Питаю, що планує Тайлер.

Механік відкриває попільничку і втискає підкурювач. Каже: це тест? Ви нас перевіряєте?

Де Тайлер?

— Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб, — каже механік. — А останнє правило проекту «Каліцтво» — ти не ставиш питань.

То що він може тобі сказати?

Він каже:

— Ти маєш зрозуміти, що твій батько був твоєю моделлю Бога.

Позаду нас моя робота й офіс меншають, зменшуються, зменшуються і щезають.

Вдихаю запах бензину з рук.

Механік каже:

— Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько — твоя модель Бога. А якщо ти ніколи не знав свого батька, якщо він утік, чи помер, чи його ніколи нема вдома, то що ти маєш думати про Бога?

Усе це істини Тайлера Дердена. Нашкрябані на клаптиках паперу, коли я спав, і дані мені для набору й копіювання на роботі. Я все це читав. Можливо, навіть мій бос це читав.

— Ти закінчиш тим, — продовжує механік, — що витратиш життя на пошуки батька і Бога.

— Ти маєш врахувати, — каже він, — що Господь, може, не любить тебе. Можливо, Він нас ненавидить. І це не найгірше з того, що може трапитись.

На гадку Тайлера, привернути увагу Бога тим, що ти поганий, краще, ніж не мати жодної уваги. А що коли ненависть Господня ліпше, ніж його байдужість?

Якби ти міг обрати: бути найгіршим ворогом Бога чи ніким, що б ти обрав?

За Тайлером, ми середні сини Господа, без особливого місця в історії та особливої уваги.

Доки ми не здобудемо Його уваги, можемо не сподіватися на вічні муки чи спокуту.

Що гірше: пекло чи ніщо?

Тільки якщо нас зловлять і покарають, ми можемо бути врятованими.

— Спали Дувр, — каже механік, — і підітрись «Моною Лізою». Так бодай Господь дізнається наші імена.

Чим нижче впадеш, тим вище злетиш. Чим далі втечеш, тим сильніше Бог схоче тебе повернути.

— Якби блудний син не полишив домівки, — каже механік, — жертовне ягня досі було б живим.

Недостатньо бути підрахованим, мов піщинки на березі чи зорі в небі.

Механік скеровує чорний «корніш» на старий об’їзний шлях, і позаду нас одразу вишиковується низка вантажівок, що їдуть на межі дозволеної швидкості. «Корніш» підсвітлюється позаду фарами, і ось ми відображаємося, розмовляючи, на вітровому склі. Їдемо на максимально дозволеній швидкості. Настільки швидко, наскільки дозволяє закон.

Закон є закон, сказав би Тайлер. Їхати надто швидко — це те саме, що й влаштувати підпал, те саме, що підірвати бомбу, те саме, що підстрелити людину.

Злочинець є злочинець.

— Минулого тижня ми заповнили ще чотири бійцівських клуби, — каже механік. — Може, Великий Боб очолить наступну філію, якщо ми знайдемо бар.

Отже, наступного тижня він пояснить Великому Бобу правила і дасть йому його власний бійцівський клуб.

Відтепер, коли лідер відкриває бійцівський клуб, всі стоять в очікуванні навколо світла в центрі підвалу, а лідер має ходити колами за їхніми спинами, в темряві.

Питаю, хто вигадав ці нові правила. Тайлер?

Механік усміхається і каже: ви знаєте, хто встановлює правила.

Нове правило полягає в тому, що ніхто не має бути в центрі бійцівського клубу, каже він. Ніхто не є центром клубу, окрім двох, що б'ються. Голос лідера волатиме, повільно рухаючись поміж натовпу, виринаючи з темряви. І натовп дивитиметься крізь порожній центр кімнати на інших людей.

Відтепер так буде в усіх бійцівських клубах.

Знайти для бійцівського клубу бар чи гараж нескладно; бар, де все ще збирається найперший бійцівський клуб, заробляє на місячну оренду за одну суботню ніч.

За словами механіка, ще одне нове правило клубу в тому, що він завжди буде вільним. Вхід нічого не коштуватиме. Механік кричить з водійського вікна транспорту, що рухається назустріч, і нічний вітер відносить його слова: «Нам потрібен ти, а не твої гроші».

Він кричить з вікна: «Відколи ти в бійцівському клубі, ти — не твої гроші в банку. Ти не твоя робота. Ти не твоя сім’я. Ти не той, за кого ти себе маєш».

Механік кричить вітрові: «Ти — не твоє ім’я».

Космічна мавпочка на задньому сидінні підхоплює: «Ти — не твої проблеми».

Механік кричить: «Ти — не твої проблеми».

Мавпочка реве: «Ти — не твій вік».

Механік