Жоржі Амаду - Габрієла

що народжувався з того, колишнього, який належав йому. Він думав, що зрозумів цей новий Ільєус, пізнав його запити, його інтереси. Хіба не він боровся за благоустрій міста, не він планував майдани і сади, забрукував вулиці, хіба не він вимостив шосе, всупереч зобов'язанням, взятим перед англійцями, які будували залізницю? Чого ж тепер, і так нагально, місто вислизає з його рук? Чого раптом всі почали робити те, що їм стукне в голову, на свій розсуд, не слухаючи його, не чекаючи його розпоряджень! Що трапилось з Ільєусом, невже він більше не розуміє його, не керує ним?

Але ж він не з таких, щоб здатися без бою. Це його земля, ніхто не зробив для неї більше від нього, Раміро Бастоса; ніхто, ким би він не був, не відніме в нього маршальського жезла. Він відчував, що настає новий етап боротьби, не схожої на ту, що точилася раніше, і, очевидно, значно важчої. Він підвівся, випростався, здавалось, зовсім не відчуваючи тягаря літ. Можливо, він таки і старий, але ще не похоронений, і доки він живий, влада тут належатиме йому. Раміро вийшов із саду і рушив до палацу префектури. Поліцейський біля входу виструнчився. Полковник Раміро Бастос усміхнувся.

Про політичну змову

В ту мить, коли полковник Раміро Бастос заходив до приміщення префектури, а араб Насіб повернувся у бар «Везувій», так і не розшукавши куховарки, Мундіньйо в своєму кабінеті на набережній розповідав Капітанові:

— Довелося таки повоювати, мій любий. Все виявилось не таким простим, як здавалося.

Мундіньйо відсунув чашку і простягнув ноги, ліниво розсівшися на стільці. Дорогою він заглянув до контори і запросив до себе товариша, аби, мовляв, розповісти йому різні столичні новини, а насправді — з метою довідатись про місцеві справи і погомоніти з ним у домашніх умовах. Капітан надпив каву і почав цікавитися подробицями:

— Але чому вони так опираються? Зрештою, Ільєус не якесь там селище. Наш муніципалітет дає понад тисячу конто[42] прибутку.

— Ну, мій любий, міністр теж не бог. Йому доводиться зважати на інтереси губернаторів… А уряд штату Баїйя найменше зацікавлений в ліквідації ільєуської мілини. Кожний мішок какао, який відвантажується з порту Баїйї,— новий прибуток для тамтешнього порту. А зять губернатора має зв'язки з власниками порту. Міністр так мені й сказав: «Сеньйор Мундіньйо, ви завдаєте шкоди моїм стосункам з губернатором Баїйї».

— Шахрай цей зять, а полковники ніяк не хочуть з цим погодитись. Щойно, доки «Іта» знімалася з мілини, я сперечався з ними. Вони підтримують уряд, який все забирає в Ільєуса і нічого не дає на заміну.

— Де вже там… Але й місцеві політичні діячі сидять, як миші в норах.

— Коли б хоч сиділи, а то ще й заважають, варто лише почати запроваджувати щось нове. Подібну дурість важко й уявити. Раміро Бастос сидить склавши руки, йому бракує перспективного мислення, а полковники йдуть за ним.

Поспішність, яку виявив Мундіньйо в конторі, вирішивши залишити клієнтів і перенести на вечір всі важливі торговельні переговори, одразу зникла, щойно він помітив нетерпіння Капітана. Конче було потрібним, щоб Капітан сам запропонував йому політичне кермо, щоб умовляв його, а Мундіньйо удавав би здивованого. Він підвівся, підійшов до вікна, замилувався хвилями, що дрібнилися об берег, і чудовим сонячним днем.

— Я інколи запитую себе, Капітане, якого дідька я приїхав сюди? Зрештою, я міг би чудово влаштуватися в Ріо чи Сан-Пауло. Мій брат Еміліо ще й зараз питає мене: «Тобі ще не набридла ця божевільна витівка з Ільєусом? Ніяк не візьму до тями, чим тебе приваблює ця нора?» Адже ви знаєте, що наша родина вже чимало років займається торгівлею кави?..

Мундіньйо постукав пальцями по віконному склу і глянув на Капітана.

— Не подумайте, що я скаржуся, какао — справа вигідна. Навіть дуже. Але тутешнє життя не йде в ніяке порівняння з життям у Ріо. І все одно я не хочу туди повертатися. А знаєте чому?

Капітанові подобалась відвертість експортера, йому була приємною дружба з такою людиною.

— Що й казати, мені було б цікаво знати. А втім, не лише мені… Всі цікавляться, чому ви приїхали сюди, це одна з найхвилюючіших таємниць на світі…

— Чому я приїхав, це значення не має. Чому я залишився — ось те запитання, яке можна поставити. Коли я прибув сюди і зупинився в готелі Коельо, першим моїм бажанням було сісти на тротуарі і заридати.

— Це через нашу відсталість…

— Так ось я думаю, що саме вона мене і втримала. Саме вона… Багатий, незвіданий край, де все треба починати спочатку, де все попереду. Навіть те, що вже зроблено тут, зроблено здебільшого погано і вимагає заміни. Цивілізація тут перебуває, так би мовити, в процесі зародження.

— «Цивілізація в процесі зародження», — непогано сказано… — підтримав Мундіньйо Капітан. — В минулому, в часи боротьби за землю, говорили, що той, хто приїхав до Ільєуса, ніколи звідси не поїде. Ноги засмоктує сік какао, вони прилипають до тутешньої землі навіки. Ви ніколи не чули про це?

— Чув. Але, оскільки я експортер, а не фазендейро, вважаю, що мої ноги засмоктали вуличні калюжі. Саме ці калюжі і спонукали мене залишитися тут, аби спробувати щось зробити. Не знаю, чи зрозумієте ви мене…

— Цілком.

— Звичайно, якби тут не було змоги заробити, якби какао не було пристойним бізнесом, я не залишився б. Але самого лише какао було б недостатньо, щоб мене затримати. Мені здається, що в мене душа піонера, — засміявся він.

— Так ось чому ви беретесь за стільки справ? Розумію… Купуєте ділянки, прорізаєте вулиці, споруджуєте будинки, вкладаєте кошти в найрізноманітніші підприємства…

Коли Капітан перераховував все це, він з усією ясністю уявляв собі, якого розмаху досягли справи Мундіньйо і як розширилась сфера його впливу в Ільєусі: відкривались нові банківські філіали, було створено автобусну компанію, зроблено набережну, щоденно виходила в світ газета, прибували майстри для підрізування дерев какао, а божевільний архітектор, що спроектував будинок Мундіньйо, став згодом модним і не мав тепер відбою од замовників.

— …Навіть акторку ви привезли… — підсумував він з усмішкою, натякаючи на балерину, що прибула на «Іті» вранці.

— Гарна, га? Бідолахи! Я їх зустрів у Ріо, вони не знали, що їм робити. Хотіли поїхати в турне, але в них не було грошей навіть на квитки. Ось я і став їм за імпресаріо…

— В цьому випадку, мій любий, справа не в грошах. Навіть я б згодився бути її імпресаріо. Її чоловік, схоже на те, належить до братства…

— До якого?

— До