Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

від служби значної користи для моєї освіти й, крім того, сподівається, що військова служба зміцнить моє часом все ж таки слабке здоров'я.

Він, мабуть, не звернув ані найменшої уваги на мої слова й не подарував мені своєї відповіди.

- Визнаний непридатним, — промовив він і поставив склянку з водою на столик, де лежали його інструменти: сантиметр, стетоскоп і молоточок. — Казарма — не лікарня, — кинув він мені через плече й повернувся до столу комісії.

- Призовник, — тоненько замекав він, — страждає так званими еквівалентними нападами епілепсії, що вже саме по собі виключає питання про його придатність до військової служби. На моє переконання, ми маємо тут справу з важкою спадковістю: батько його багато пив і коли збанкрутував, наклав на себе руки. З наївної розповіди пацієнта ми можемо зробити висновок, що у нього мають місце явища так званої аури. Далі, тут наявні важкі душевні стани, які, як ми чули, часом приковують пацієнта до ліжка; шановному колезі санітарному радникові, — дерев'яна посмішка знову з'явилася на його тонких губах, — хотілося пояснити все це мігренню, тоді як науково таке явище кваліфікується як депресія, що настає після нападу епілепсії. Також вельми характерне явище для перебігу хвороби — небажання говорити про неї, зазначене самим пацієнтом, — попри свій явно говіркий характер, він, за власним визнанням, вважав за краще замовчувати ці явища. Прикметно, що в свідомости більшости епілептиків ще досі живе дещо від старовинних містично-релігійних уявлень про суть цього нервового захворювання. Призовник прийшов сюди у схвильованому, напруженому стані.

Екзальтованість його мови відразу впала мені в очі. Про нервову конституцію свідчила також нерегулярна, хоча органічна й бездоганна, діяльність серця й звичне, мабуть мимовільне, посмикування плечей. Але найхарактернішим симптомом я би назвав дивовижну чутливість слуху, виявлену в пацієнта під час подальшого огляду. Не виключено, що таке виняткове загострення почуттів пов’язане з досить важким нападом хвороби, який ми зараз спостерігали, нападом, що, можливо, визрівав уже протягом декількох годин і був спровокований, гадаю, неприємним для пацієнта випитуванням. Рекомендую вам, — сказав він, обернувшись до мене під кінець свого чіткого наукового висновку, тон у нього знову став нуднуватий і зарозумілий, — довіритися досвідченому й обізнаному лікареві. Ви визнані непридатним до військової служби.

- Визнаний непридатним, — повторив уже знайомий мені гугнявий голос.

Я стояв як у воду опущений і не міг рушити з місця.

- Ви вільні й можете йти додому, — співчутливо й навіть доброзичливо мовив бас, володар якого ще на самому початку виявив себе людиною з витонченими почуття ми, коли прийняв мене за однорічника.

- Чи не можна все-таки зробити ще одну спробу? Хіба це неможливо, що солдатське життя зміцнить моє здоров'я?

Деякі з членів комісії, сміючись, знизали плечима, але обер-штаб-лікар залишився невблаганно суворим.

- Я вам повторюю, що казарма — не лікарня. Ви вільні! — пробекав він.

- Вільні! — повторив гугнявий голос і вигукнув нове ім'я: — Латте, — оскільки тепер черга дійшла до літери «Л», і на арену виступив якийсь вуркаган з волохатими грудь ми.

Я вклонився й пішов за перегородку; поки я вдягався, мені складав товариство унтер-офіцер, що наглядав за порядком.

Щасливий, але вельми серйозно налаштований і втомлений — адже я тільки що витворив і вистраждав щось таке, що лежить за межами людського розуміння, — роздумуючи над словами обер-штаб-лікаря щодо застарілого погляду на таємничу хворобу, носієм якої він мене вважав, я ледве слухав лагідну балаканину цього поцяцькованого дешевими галунами унтера з напомадженою чуприною та закрученими вусиками й тільки пізніше усвідомив його прості слова.

- Шкода мені вас, — говорив він, — їй богу, шкода, Круль, чи як вас там звати! Хлопець ви — що треба і могли б далеко піти на військовій службі. Я одразу бачу, з кого буде діло. Шкода, дуже шкода, ви для нас людина найбільш підходяща, вони від хорошого солдата відмовилися. Може, ви б навіть фельдфебелем стали, якби вони вас послухались.

Як я вже сказав, ці прихильні слова не скоро дійшли до моєї свідомости, і, доки квапливі колеса несли мене додому, я думав нишком, що ця людина, мабуть, має рацію; коли я уявляв, як відмінно, витончено і природно сидів би на мені військовий мундир, як солідно виглядав би я весь той час, що мені довелося б його носити, я вже майже жалкував, що закрив собі доступ до такої пристойної форми існування, до світу, де, напевно, мають смак до природжених заслуг, до неписаної субординації.

Та добре подумавши, я зрозумів, що, долучившись до цього світу, вчинив би грубу помилку. Я не народжений під знаком Марса, принаймні, не в особливому й істинному сенсі цих слів. Адже коли головними прикметами мого незвичайного життя були войовнича суворість, самовладання, небезпека, то все ж таки найпершою його передумовою і основною умовою незмінно була свобода, а ця умова несумісна з ярмом будь-якої грубо наявної дійсности. І хоча я згодом таки жив життям солдата, проте було б великим безглуздям приректи себе на солдатське життя; якщо розумно визначати такий високий набуток, як почуття свободи, то можна сказати, що свобода — це можливість жити по-солдатськи, але не як солдат, тобто в переносному, а не в прямому сенсі, одне слово — мати можливість жити в переносному сенсі якраз і означає свободу.

Розділ шостий

Після цієї воістину Давидової перемоги, інакше не можу її назвати, я повернувся до життя на франкфуртських вулицях, — оскільки час, призначений для мого вступу на посаду в паризькому готелі, ще не настав, — до життя, сповненого хвилюючої самотности у вирі вищого світу. Поринувши у хвилі міської суєти, я міг би, звичайно, якби мав охоту, зав'язати приятельські стосунки або хоча б знайомство з безліччю юнаків, подібних на мене, або, принаймні, таких, що були зі мною одного покрою. Але я не тільки до цього не прагнув, а скорше уникав такого товариства і вже, в кожному разі, намагався, щоб просте знайомство не переходило у ближчі відносини, оскільки внутрішній голос рано сповістив мені, що приятелювання й тепла дружба — не мій талан і що мені судилося у скрутній самоті, не покладаючись ні на кого, крім самого себе, неухильно йти своїм особливим шляхом; оскільки мені хочеться бути якнайточнішим, скажу навіть, що мені здавалося, ніби тісніше спілкування, невимушена балаканина з товаришами по чарці й узагалі будь-яке панібратство чи «амікошонство», як сказав би мій бідолашний батько, змусять мене розм'якнути, видати якусь таємницю моєї