Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

натури, так би мовити, розрідять мої життєві соки й фатальним чином послаблять, зведуть нанівець дивовижну еластичність мого єства.

Тому, сидячи за липкими мармуровими столиками нічних ресторацій, які мені траплялося відвідувати, я проти ставляв будь-яким спробам зближення, будь-якій нав'язливості ту ввічливість, що властива моєму характерові й смакові значно більше, ніж грубість, і яка, до речі, є значно надійнішим муром. Грубість ставить вас на одну дошку з ким завгодно; дистанцію створює тільки ввічливість. Її я закликав на допомогу й тоді, коли більш-менш завуальовано й дипломатично мені робилися небажані пропозиції з боку чоловіків не зовсім звичайного складу, що, безперечно, не дуже здивує читача, знайомого з багато гранним світом почуттів, бо й справді нічого тут дивного не було при тому гарненькому личкові, яким нагородила мене природа, та й взагалі при моїй за всіма мірками привабливій зовнішності, на яку звертали увагу, незважаючи на жалюгідний латаний одяг, шарф навколо шиї та подерті черевики. Це моє злиденне вбрання навіть заохочувало такого штибу «шукачів», що належали, певна річ, до вищого класу суспільства, воно надавала їм сміливости, тимчасом як на жінок у тих самих колах такий вигляд справляв відразливе враження. Звичайно, мені траплялося і з боку прекрасної статі з радістю помічати й уловлювати знаки мимовільного співчуття до моєї особи, самою природою виділеної із загалу. Іноді я зауважував, як при моїй появі самозакохана блукаюча усмішка на блідому випещеному обличчі раптом ставала розгубленою й набувала збентеженого, навіть ледь страдницького відтінку. Твої чорні очі, о моя безцінна в парчевій ротонді, розширювалися й майже злякано дивились на мене. Їхній погляд проникав крізь моє лахміття, так що я нагим тілом відчував його допитливий доторк, потім знову запитливо повертався до мого одягу, глибоко вбирав у себе мій погляд, — твоя голівка при цьому злегка закидається, ніби ти п'єш вино, — безмовно відповідав мені з ніжною, тривожно-наполегливою спробою збагнути, потопав у моїх очах, а потім, потім тобі, звичайно, доводилось «байдуже» відвертатися, сідати у витончений будиночок на колесах, і коли ти вже наполовину зникала під його шовковими склепіннями і лакей з батьківським благоволінням вручав мені срібну монету, твоя чарівна постать, оповита гаптованим золотом, у світлі великих ліхтарів біля під'їзду оперного театру ще ніби в нерішучості застигала на якусь мить у вузькій рамі каретних дверцят.

Ну, звичайно, були і в мене таємні зустрічі, й спогад про одну з них ще досі викликає в мені почуття розчулености. Але взагалі навіщо жінкам у золотих ротондах потрібен такий юнак, такий, яким я був тоді, іншими словами, ще зовсім зелений молодик, який вже цим одним заслуговує хіба на те, щоб здвигнути плечима, та ще зовсім знецінений в їхніх очах своїм жебрацьким одягом, цілковитою відсутністю всього, що повинен мати справжній кавалер? Жінка зауважує лише джентльмена, а я таким не був. Інша річ — охочі йти манівцями, мрійники, ті, що шукають не жінку й не чоловіка, а щось середнє, якусь дивину. І я таки був цією дивиною. Тому мені й було потрібно мати на озброєнні стільки відстороненої ввічливости, аби ухилятися від настирливих захоплень такого роду, хоча часом я таки був змушений на невтішні благання вдаватися до м'яких, примирливих умовлянь.

Я не вважав за можливе відповідати на такі домагання з позицій високої моралі, в моєму особливому випадку мені не зовсім зрозумілої; скорше разом з римським поетом я був готовий вигукнути: ніщо людське мені не чуже. А про моє власне оволодіння наукою кохання мені хотілося б роз повісти таку історію: серед найрізноманітніших людських порід, які траплялися мені у великому місті, була одна, зовсім особлива, сама поява якої в поважному суспільстві незмінно дає щедру поживу для фантастичних вигадок, не могла не привернути до себе уваги ще незрілого юнака. Я кажу про ту частину міського жіноцтва, яку називають «публічні жінки», «діви радости» чи просто «ці створіння», або, вдаючись до високого стилю — «жриці Венери», «німфи» та «Фріни», яка проживає в будинках розпусти або в нічний час вештається певними вулицями й пропонує себе, з дозволу влади або внаслідок її потурання, зголоднілій та водночас платоспроможній частині чоловіцтва. Мені завжди здавалося, що коли дивитися на це явище так, як, на мою думку, взагалі варто було б дивитися на речі, а саме свіжим, не затьмареним звичкою поглядом, то ми побачили б у ньому барвистий пережиток яскравіших епох, що вклинюється в нашу благопристойну епоху, пережиток, який мене особисто тішив і веселив уже самим фактом свого існування. Через бідність я не міг відвідувати ті особливі заклади. Але на вулицях і в нічних барах я мав необмежені можливості спостерігати за цими звабними створіннями. До речі, треба сказати, що інтерес мій не був одностороннім, і якщо хтось таки обдарував мене пильною увагою, то передовсім ці нічні метелики, тож незабаром, незважаючи на мою звичайну стриманість, із багатьма з них у мене зав'язалися дружні стосунки.

«Пташки смерти» або «трупні курочки» — так називає народ дрібних сов, які, за давнім переказом, у стрімкому нічному польоті б’ються об шибку смертельно хворого й криком: «Ходи з нами!» — кличуть на свободу полохливу душу. Чи не дивно, що саме до цієї формули вдаються й нічні сестри недоброї слави — ті, що вештаються під ліхтарями й зухвало закликають чоловіків до таємних утіх плоті? Деякі з них огрядні, як султанші, й затягнуті в чорний єдваб, з яким примарно контрастує біла як борошно шкіра пухкого обличчя; а інші, навпаки, хворобливо худі. Всі вони зухвало нафарбовані з урахуванням напівтемряви нічної вулиці. Малиново-червоні губи палають в одних на обличчі, білому як крейда, а в інших — між густо нарум'янених щік. Їхні тонкі брови різко окреслені й круто вигнуті, під ведені очі, подовжені чорними штрихами, неприродно блищать через впорснуті в них краплі. Фальшиві діаманти переливаються в них у вухах, на величезних капелюхах погойдується пір'я, в руках у всіх незмінна сумочка ридикюль, в якій зберігається таке-сяке туалетне начиння — губна помада, пудра й протизаплідні засоби. Проходячи панеллю, вони ледь торкаються рукою твоєї руки; їхні очі, в яких відбивається світло ліхтарів, позирають на тебе з темного закутка; їхні губи кривляться закличною, непристойною посмішкою; кидаючи пошепки квапливі заклики «трупної курочки» до перехожого, вони таємничим кивком голови манять його в спокусливо невідому далечінь з таким виглядом, ніби на сміливців, що підуть за цим покликом і кивками, чекає там ніколи не знана, безмежна насолода.

Як часто доводилося мені здалеку спостерігати за отими сценками,