Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

Фелікс Круль, син збанкрутілого фабриканта шампанських вин, описує історію свого суспільного злету: від краденого в дитинстві шоколаду до ролі маркіза на аудієнції в короля Португалії.У останньому романі Томаса Манна через пригодницько-еротичний сюжет на кшталт «Історії мого життя» Джакомо Казанови пародіюється, доводячи до крайньої межі, традиція сповідної мемуаристики, закладена ще Святим Авґустином.«Фелікс Круль» лише на поверхні є каскадом дотепних ситуацій, яскравих сцен та паноптикумом химерних персонажів, сюжет роману слугує тлом для трактування улюблених філософських проблем Томаса Манна, таких як ілюзорність та неправда в мистецтві, межі істинного аристократизму, двоїстість життєвої ролі й пошук ідентичности, світ як уявлення та симулякр. «Фелікс Круль», по-первах задуманий як перелицювання «Творчости й правди» Гьоте, став найавтобіографічнішим та найсповідальнішим романом з усього доробку Томаса Манна.

Томас Манн

Сповідь афериста Фелікса Круля

КНИГА ПЕРША

Розділ перший

Зараз, коли я взявся за перо, щоб на дозвіллі й у цілковитій самотині (до речі, я ще здоровий, хоча й почуваюся втомленим, дуже втомленим, так що писати доведеться потроху, з частими перепочинками), отже, коли я зібрався чітким, гарним почерком, даним мені від бога, довірити терплячому паперові мою сповідь, мене враз опосіли сумніви, чи справді я такий підготовлений та освічений, щоб узятись до такої справи. Та оскільки я збираюся розповідати про свій власний життєвий досвід, власні пристрасті й помилки, то матеріал, звичайно, мені добре знайомий, і сумніваюсь я лише у своєму вмінні описувати події з належною витонченістю й тактом; хоча тут, здається, закінчена освіта відіграє меншу роль, ніж природжені здібності й світське виховання. А таке виховання я отримав, адже походжу з, як то кажуть, «доброї», хоча й непутящої бюрґерської родини. Я й моя сестра Олімпія досить довго перебували під наглядом гувернантки з Веве, якій згодом довелося покинути наш будинок унаслідок суто жіночого суперництва, що виникло між нею й моєю матір'ю. Йшлося про мого батька. Мій хрещений на ім’я Шіммельпрістер, з яким я був у дуже близьких стосунках, мав, як митець, великий пошанівок: усі в нашому містечку називали його «пан професор», хоча цей почесний, а для багатьох такий жаданий титул йому навряд чи офіційно присвоювали. Мій батько, попри огрядність, мав надзвичайно витончені жести й дуже пильнував за вишуканістю своєї мови. Від своєї бабусі він успадкував французький темперамент; роки навчання він провів у Франції й запевняв, що знає Париж, як свої п’ять пальців. Він охоче вставляв у розмови такі слівця, як «c’est ca», «epatant» або «parfaitement», — ще й бездоганно вимовлені;[1] він полюбляв казати: «Я це ґутирую»[2], й до кінця своїх днів залишався улюбленцем жінок. Але завершмо цей відступ. Отже, щодо моєї природної схильности до красного слова, то тут я все своє життя почувався цілком упевнено, тож, гадаю, й цього разу, ступивши на літературну ниву, можу сповна на неї покластися. До речі, свої нотатки я писатиму абсолютно щиросердо, не боячись закидів ні в марнослав’ї, ні навіть у безсоромности. Адже який сенс і яка користь зі спогадів, якщо вони не відверті!

Народився я в Прирайнській області, в тому благодатному краю, де не лише м’який клімат, але й рельєф не має різких обрисів, у краю густозаселеному, багатому на веселі міста й містечка, в одному з наймиліших куточків на землі. Тут, у сяйві полуденного сонця, захищені райнськими горами від суворих вітрів, квітують і зеленіють поселення, від однієї назви яких радісно б’ється серце гуляки: Рауенталь, Йоганісберґ, Рюдесгайм, і тут-таки причаїлося славне містечко, де я, лише через кілька років після заснування величної Німецької імперії, вперше глянув на світ. Розташоване трохи на захід від залому, що його утворює Райн перед містом Майнц, знамените своїми шипучими винами, те містечко нараховує чотири тисячі жителів і служить головним місцем стоянки для пароплавів, що поспішають угору й униз за течією. До веселого Майнца звідтіля можна палицею докинути, так само, як і до уславлених курортів Вісбадена, Гамбурґа, Ланґеншвальбаха та Шланґенбада, до якого лише якихось півгодини їзди вузькоколійкою. Як часто погожої днини я з моїми батьками та сестрою Олімпією їхали на екскурсії пароплавом, екіпажем чи залізницею у всі можливі напрямки, адже скрізь вабили нас красоти природи й людського генія. Як зараз бачу я свого батька: в картатому зручному літньому костюмі він сидить разом з нами під криттям якого-небудь трактиру, трохи відсунувшись від столу — адже черевце заважало йому присунутися ближче — і з насолодою наминає страву з раками, запиваючи золотистим білим вином. Мій хрещений батько Шіммельпрістер також нерідко їздив з нами й крізь круглі окуляри, які носять митці, пильно розглядав місцевість та людей, на рівних приймаючи в свою мистецьку душу Велике й Мале.

Мій бідолашний батько був власником фірми «Енґельберт Круль», яка виробляла сьогодні вже призабуте шипуче вино марки «Лорелея екстра кюве». Погреби фірми розташовувались на березі Райну, неподалік від причалу, й частенько в дитинстві я блукав під їхнім прохолодним склепінням, занурившись у задуму, проходжався поміж високих стелажів і розглядав полчища пляшок, які в нахиленому положенні громадились одна над одною аж до самої гори. Ось ви лежите тут, міркував собі я (хоча у той час я, звичайно, ще не вмів добирати таких точних слів), — лежите, огорнені в сутінки підземелля, а всередині вас тихо зріє колючий золотистий сік, який з часом прискорить биття багатьох сердець, змусить прояснитися не одну пару очей! Зараз ви ще голі й непримітні, та одного дня ви у пишній оздобі покинете підземний світ, щоб на святі, на весіллі, в окремому кабінеті бадьоро вистрелити корком у стелю й ширити серед людей хмільну, радісну легкість. Щось таке казав я, коли був хлопчиком, і небезпідставно, адже фірма «Енґельберт Круль» надавала надзвичайно великої ваги зовнішньому виглядові своїх пляшок, тобто тому, що мовою виноробів зветься «зачіскою». Пресовані корки були обкручені срібним дротом і золоченим мотузочком, залиті червоним лаком, ще й збоку на золотому шнурі звисала урочиста кругла печатка, як на папських буллах чи на давніх держав них грамотах; шийка пляшки щедро обгорталася виблискуючим станіолем, а нижче красувалася обрамлена золотом етикетка, ескіз якої розробив для фірми мій хрещений батько Шіммельпрістер. На ній окрім численних гербів та зірочок, вензеля мого батька та тисненої золотими літерами назви «Лорелея екстра кюве» була зображена жіноча постать, зодягнута лише в браслети й намиста; закинувши ногу за ногу, вона сиділа на скелі, тримаючи високо піднятою рукою гребінь, і чесала свої хвилясті коси. До речі, варто зауважити, що якість вина не зовсім відповідала цьому блискучому оформленню. — Круль, — часом казав до батька хрещений Шіммельпрістер, — не хочу вас засмучувати, але поліція мала б заборонити ваше шампанське. Тиждень тому я спокусився й випив десь із півпляшки, і ось мій організм ще й досі не оклигав від такого замаху. Що за чортівню ви додаєте до цього пійла? Гас чи дизельне пальне? Одне слово, це справжня отрута. Бійтесь правосуддя! Мій бідний батько на це знічувався: він був слабкою людиною й не знав, що сказати на різкі слова. — Легко вам