Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

- Так, так! Завод шипучих вин. І ваш тато, треба гадати, чудово розбирався у винах?

- Ну, певна річ, пане штаб лікарю, — радісно підтвердив я; члени комісії помітно пожвавішали. — Він був справжнім знавцем.

- І, напевно, сам він теж не відмовлявся від скляночки доброго вина й був, так би мовити, добрим гулякою перед ликом господнім?

- Мій батько, — відповів я ухильно й уже зовсім не так бадьоро, — був втіленням життєрадісности. Це я можу під твердити.

- Так, так, втіленя життєрадісности. А від чого він помер?

Я не відповідав. Глянув на нього, похнюпився і тільки трохи згодом тремтячим голосом сказав:

- Я просив би пана штаб-лікаря, якщо можливо, не наполягати на цьому питанні…

- Ви тут не повинні нічого приховувати, — суворо пробекав він у відповідь. — Якщо я питаю — значить, ці відомості для нас істотні. Нагадую вам, що у ваших інтересах повідомити, від чого помер ваш батько.

- Він був похований за церковним обрядом, — відповідав я; груди у мене стискалися від хвилювання, я не міг нічого розповісти до ладу. — Я можу надати докази, папери, що свідчать про церковне поховання, а також про те, що за труною йшло багато офіцерів і професор Шіммельпрістер. Єгомость настоятель нашого собору отець Шато згадав у своєму прощальному слові, що револьвер вистрілив випадково, коли батько взяв його, щоб трохи ліпше роздивитися, а якщо в нього здригнулася рука, якщо він у той момент взагалі не зовсім володів собою, то це тому, що нас спіткало велике лихо… — Я сказав «спіткало велике лихо» та вжив ще кілька пишномовних і патетичних виразів. — Банкрутство кістлявою рукою постукало у наші двері, — вигукнув я, не тямлячи себе, й для більшої наочности постукав у повітрі зігнутим пальцем, — бо мій батько втрапив у тенета лиходіїв; з ласки цих кровопивць і душогубів усе наше майно було розпродане, вивезене… навіть… скляна арфа… — безглуздо пробурмотів я, відчуваючи, що в мене міниться обличчя, — еолове… колесо… І цієї миті трапилося ось таке: моє обличчя спотворилося — та що там спотворилося, воно стало таким страшним і небувалим, яким може стати обличчя смертного хіба через втручання й спонуку самого диявола. Воно буквально роз'їхалося на всі чотири боки — догори, донизу, праворуч і ліворуч — і тут же все стислося, ніби від удару; огидна крива посмішка прорізала спочатку ліву, потім праву щоку, тоді як одне око заплющилося з такою силою, ніби в нього зліпилися повіки, а інше розплющилося так неймовірно широко, що я, з жахом, виразно відчув — ось-ось у мене вискочить очне яблуко — але хай буде, що буде! Цієї хвилини мені було не до ніжної турботи про свої очі. Хоч ця проти природна міміка й повинна була викликати у всіх присутніх той ступінь здивування, який уже прийнято позначати словом «жах», та вона була ще тільки прелюдією до справжнього відьомського шабашу, до пекельної битви ґримас і судом, що в найближчі секунди розігралася на моєму юному обличчі. Достеменно описати всі видозміни рис, всі огидні положення, які набували мій рот, ніс, мої брови й щоки, одне слово — всі мої лицьові м'язи — і все це в без перервній блискавичній мінливості, так що жодна з цих мерзенних ґримас не повторилася двічі, — далебі було б непосильним завданням. Зауважу лише, що душевні зміни, які хоч якось відповідали б таким фізіологічним феноменам, — ідіотична жвавість, крайнє здивування, божевільна хіть, нелюдська мука й шалене скреготіння зубами, — мали бути вже породженням не цього світу, а інфернального царства, де стократно розростаються земні наші пристрасті.

Тіло моє теж не залишалося спокійним, хоча я стояв, і стояв на тому самому місці. Голова крутилася так, що, здавалося, обличчя й потилиця, міняються місцями, немов хтось, заволодівши моїм тілом, мав намір скрутити мені в’язи; плечі й руки ніби виверталися із суглобів, стегна прогиналися, коліна вкрутилися досередини й билися одне об одне, живіт запався, а випнуті ребра, здавалося, готові прорвати шкіру; пальці на ногах звела судома, а на пальцях рук не залишалося жодного суглоба, який не зігнувся б, наче якийсь фантастичний кіготь, і от у такому стані, ніби під пекельним катуванням, я пробув не менше двох-трьох хвилин.

Упродовж цього нескінченно тривалого часу, ще й у таких тяжких умовах, я був без свідомости, в усякому разі, я нічого не пам'ятаю з того, що коїлося навколо, грубі окрики долинали до мене ніби з якоїсь безмірної далечіні, і я не мав змоги їх розібрати. Отямившись уже на стільці — його квапливо підсунув під мене обер-штаб-лікар, я сильно закашлявся, захлинувшись затхлою й теплуватою водою, яку цей вчений муж силкувався влити мені в горлянку. Багато членів комісії схопилися з місць і стояли, перехилившись через зелений стіл, з розгубленими, обуреними й гидливими обличчями. Інші висловлювали свої почуття з приводу тільки що побаченого дещо тихіше. Один із них, наприклад, затиснув руками обидва вуха, й обличчя його — так ніби на нього перекинувся мій психічний стан — спотворила безглузда ґримаса; другий, притиснувши до губ два пальці правої руки, швидко-швидко кліпав очима. А щодо мене, то я вже зі спокійним, але переляканим обличчям роззирався навколо, щойно закінчивши цю огидну сцену; в сум'ятті я швидко підхопився зі стільця й став струнко — позиція, яка, безперечно, жодним чином не узгоджувалася з моїм душевним станом.

Обер-штаб-лікар відійшов від мене, все ще не випускаючи з рук склянки з водою.

- Ну що, очумався? — запитав він з досадою, хоча й не без нотки співчуття в голосі.

- Так точно, пане військовий лікарю, — з готовністю відповів я.

- Ви що-небудь пам'ятаєте з того, що зараз відбулося?

- Красно перепрошую, — була моя відповідь, — хвилину-другу я був трохи неуважний.

За столом комісії хтось коротко і не без гіркоти розсміявся. Хтось пошепки повторив слово «неуважний».

- Мабуть, вас щось відволікло, — сухо сказав лікар. — Ви що, йшли сюди в дуже збудженому стані? З хвилюванням чекали рішення про свою придатність до військової служби?

- Не смію заперечувати, — відповів я, — що я був би дуже засмучений, якби мене визнали непридатним, не знаю, як би я став дивитися в очі матері у разі такого рішення. Свого часу у неї в домі було багато людей, належних до офіцерського стану; вона — палка шанувальниця військової касти й питання про мою службу приймає дуже близько до серця, бо чекає