Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

пару років— обов’язково поїду, мені тут не подобається— роботи немає, бабок немає, ціни високі, ось почекаю пару років— і на південь».– «Ти ще ці два роки переживи»,– кажу я, сідаючи на прогрітий сонцем дах.

21.30

Чапай радить тут і сидіти. «Тут нас ніхто не побачить, навіть якщо охоронець зайде до парткому, сюди він підійматися точно не буде, пересидимо ще кілька годин і спустимося, по темному сюди важче було б дійти непоміченими, усе продумано,– каже Чапай,– тряхнемо сьогодні жирних капіталістичних свиней, щоби не особливо зажиралися, експлуатуючи й без того зайобані пролетарські маси»,– і ми з ними погоджуємось. «Добре-добре, зайобані так зайобані, нам-то що». Ми сидимо й мовчимо. «Цікаво,– кажу я,– де зараз Карбюратор, може, він уже давно вдома, сидить і пересипає з долоні в долоню теплий попіл свого вітчима, а ми тут його шукаємо і не можемо знайти».– «Да,– тихо говорить Собака, показуючи навколо,– тут його не знайдеш».

22.15

Починається дощ, зранку було сонячно й тепло, повітря прогрілося. Ось дах нагрівся. Я вже думав: «Усе— нормальне літо почалося». А тут знову— дощ, несильний, щоправда, так— крапає собі, орошує територію, але все одно неприємно, особливо якщо ти сидиш на даху чотириповерхового будинку на ворожій заводській території, оплетеній колючим дротом. Не дуже весело виходить. Я натягую на голову свою стару джинсову куртку й намагаюся заснути. «У когось годинник хоч є?»– питаюсь наостанок. «По зірках зорієнтуємось»,– каже Чапай. «Мудак»,– говорить на його адресу Собака, привалюється до мене плечем, і ми намагаємося заснути. Час від часу я чую голоси товарняків з вокзалу, навіть оголошення чути, не з самого вокзалу, а вже із запасних колій, якісь їхні оголошення, типу для своїх, вони одне з одним, схоже, лише через матюгальник спілкуються, у них інше поняття простору і відстані. Я то заглиблююсь у свій сон, то виходжу з нього, мов із тіні на сонце, провалююся туди, як у теплий чорний сніг, чорний-чорний, але від цього все одно теплий, я думаю, що, цікаво, зараз робить Юрік, про що він думає у своєму палаці, у нього на розп’ятті Ісус був золочений, а хрестовина— зелена. «Прикольно,– думаю я,– може, у всіх ромів Ісус— золочений, може, це якась інша віра, віра в те, що Ісус насправді золочений, у них би тоді мало бути все інакше, і ці, як їх там, пророки мали б передбачити прихід у світ такого ось хлопчика— в цілому нормального східного хлопчика, котрий фізіологічно, чи там анатомічно, нічим не відрізнявся б від своїх однокласників, крім того, що він золочений, себто не металевий, не залізний і не пофарбований, а ось просто— золочений, у нього шкіра повинна була б мати якусь іншу атомну чи кліткову структуру, там би щось мало бути із вмістом солей чи кальцію в шкірі, якісь такі хімічні штуки, треба буде спитатись у Чапая, він знається на хімії, чи можна генним способом вивести золочену шкіру і у скільки це може обійтися державному бюджету».

23.05

«Ісус не може бути золоченим»,– говорить мені Ісус.

«Чому не може?»– дивуюсь я. «Це неможливо,– каже він,– це не в тему».– «Чому ж тоді роми думають, що ти золочений?»– «Роми,– відповідає він,– знають, що я не золочений, просто вони приховують це від усіх інших».– «Для чого?»– не розумію я. «Для того, аби дистанціюватися від решти, роми,– говорить Ісус,– корпоративні, їм не потрібне сприйняття їхньої віри іншими, розумієш? Вони спеціально створили золочений образ Ісуса, щоб усі думали, що роми вважають, що Ісус золочений. Насправді вони краще за інших знають, що я не золочений. Тому їм легше, ніж вам усім, розумієш?»– «Розумію,– кажу я,– розумію. Але все-таки— чому ти не золочений?»

Але Ісус не відповідає. Я лише бачу перед собою вагітну Марію, і під її шкірою, у її животі, легко перевертається малий, ще не народжений Ісус і щось мені розповідає, а оце ось урешті замовк, схоже я його розчарував, тому він просто бавиться під шкірою своєї Богородиці, перевертається там, як космонавт у стані невагомості, торкаючись губами, і спиною, і іншими частинами скафандра тонких податливих стінок, які його оточують, плаває собі материнською утробою, час від часу підпливаючи до поверхні і штовхаючи її зсередини, тоді його ніжка, або його голівка, або антени прогинають Маріїне тіло і з-під її грудей, чи з-під її живота, мов із гумової кульки, випинається Ісус, котрий, на відміну від мене, знає, що насправді ніякого тіла не існує— ні мого, ні Маріїного, ні його власного і що вся ця шкіра натягнута ромами на крихкі й болючі тіла наших любовей і наших печалей просто для того, аби ніхто не знав, що насправді нас ніхто і ні в чому не обмежує і що можна плисти куди хочеш— немає жодних стінок, немає жодних засторог, немає нічого, що могло б тебе спинити; і коли він у черговий раз деформує її шкіру, якраз під горлом, Марія весело сміється, зблискуючи гострими зубами, і я бачу, як її піднебіння освітлюється звідкись ізнизу м’яким золотистим блиском, і це золотисте сяйво перемішується з білим густим молоком у її легенях, тоді блиск тьмяніє й переливається, і очі в неї— зелені-зелені.

19.06.93 (субота)

02.15

– Слухай, або пішли вже ламати двері, або валимо додому. Я вже весь мокрий. Собака он, схоже, взагалі помер.

Чапай підходить до Собаки й гидливо торкає його своїм кедом.

– Нічого він не помер,– каже.– Просто спить міцно.

Дощ і далі сиплеться.

– Гаразд,– наважується Чапай,– мабуть, уже пора.

– Це ти як,– кажу,– по зорях зорієнтувався?

– По яких зорях,– ображається Чапай,– я просто чув, як охоронець заходив, хвилин п’ятнадцять тому, тож можемо йти.

Ми будимо Собаку, той спочатку не розуміє, де він і хто ми такі, але поступово приходить до тями, і ми спускаємося вниз.

02.25

Партком на другому. Ми стоїмо біля дверей. «Значить, так,– пояснює Чапай,– ти,– показує на мене,– іди вниз до дверей, ти,– показує Собаці,– будеш мені допомагати, зараз я знайду щось важке, й ми ним стукнемо по дверях».– «Та ладно,– говорить Собака і з носака висаджує двері,– будемо тут їбатись іще півгодини». Я задоволено посміхаюся. «Я би сам,– каже Чапай,– вибив, але в мене ж кеди».– «Да,– додаю я,– і трипер». Ми швидко перериваємо все в кімнаті— дві шафи з паперами, в одній надпита пляшка коньяку, Собака відразу соває її в кишеню штанів, двотумбовий стіл