Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Як у Маркса?– питає Собака.

– Як у Маркса,– погоджується Чапай.– Можемо взяти.

– Ви що,– кажу я, прокинувшись,– йобнулися? Заметуть відразу. Ти що,– кажу Собаці,– не бачиш? Він же поїхав на своєму ПиХу, він же зараз не з тобою говорить, він же з Карлом Марксом говорить, причому гамбурзького періоду.

– Не тринди багато,– ображається Чапай.– Ніхто тебе не замете. Охоронців лише двоє. Цей завод регулярно хтось бомбить, починаючи від директора. Тут уже красти немає чого.

– Ну,– кажу,– якого ж хріна ми туди поліземо?

– Я сьогодні бачив,– стишує голос Чапай,– як директор щось у себе пакував.

– Що?

– Не знаю. Може, бабки, може, апаратуру. До нього зранку приїздили акціонери, підігнали мікроавтобус, і вони туди почали виносити якісь ящики. Забили повністю салон і поїхали. А кілька ящиків лишилося, я сам бачив.

– Ну, да,– кажу,– там підшипники які-небудь, а ми підставлятися будемо.

– Та немає в нього,– шепоче Чапай,– ніяких підшипників. А якщо є— у парткомі він їх не тримає. Там бабки. Або апаратура. Він, сука, замки навіть змінив, я сам бачив.

– Замки?

– Замки.

– Так як ми туди заліземо?– не розумію я.

– Через дах,– каже Чапай.– Я знаю спосіб. Тільки треба зараз вийти, доки ще світло, й пересидіти на даху години до другої— до третьої, доки охоронець пройде. Потім спустимося й усе винесемо. Усе чисто, жодних слідів.

– Він же тебе відразу вирахує,– кажу.

– У мене алібі,– каже Чапай.

– А насправді в нього трипер,– шепоче Собака мені, думаючи, що Чапай його не чує.

20.45

Ми погоджуємося йти. Без Васі. Я говорю: «Зробімо так: Вася лишається тут, типу на посту, розумієш? Він, у принципі, наш, і його теж рахуватимемо, але зараз він на посту»,– Вася в цей час перевертається на інший бік і падає зі стільця. Ми підіймаємо його виснажене тіло й перекладаємо на тапчан, я з підозрою дивлюся, що там Чапай собі настелив, а то нам іще з Васею жити в одній кімнаті, ще притягне що-небудь. «Ну та гаразд»,– думаю, і ми йдемо. Чапай нас проводить вечірнім заводом, через якісь напіврозвалені цехи, де бігають щури й літають птахи, справжній тобі заповідник. Собака наступає на якусь металеву хріновину, й та глухо дзвенить. «Тихо,– сичить Чапай,– обережно»,– він проводить нас іще якимись коридорами, на підлозі валяються старі газети і рваний спецодяг, потім ми проходимо під самим парканом. «Обережно»,– говорить Чапай. «Що таке?»– насторожуємось ми. «Не вступіть»,– коротко пояснює Чапай. Ми обережно перебігаємо під натягнутим уздовж паркану колючим дротом і опиняємось за якоюсь чотириповерховою цегляною будівлею, покритою новим шифером. «Усе,– каже Чапай,– це партком. Полізли».

Чапай лізе перший, оскільки знає куди. Перед тим він скидає кеди й ховає їх у кишенях спортивних штанів. «Що ти робиш?»– питаю. «Це для зручності,– каже Чапай,– усе— пішов»,– і він справді хапається за нижчу гілку дерева під самою стіною, рвучко підтягується, сідає на неї, потім стає й починає рухатися вгору. «Путьом!»– кричить нам звідти. «Що?»– не розуміємо ми. «Я кажу— усе путьом»,– повторює Чапай, гілка під ним тріщить, і він летить просто на нас, я встигаю відскочити, а на Собаку він і не попав. «Ех,– обтрушується Чапай,– трішки не доліз. Спробуй ти»,– звертається він до мене. «Ага,– заперечую я,– зараз, не вистачало ще звалитися з четвертого поверху на всю цю купу гівна. Може, є якийсь інший вхід?»– «Ну, добре,– погоджується Чапай,– добре. Можна просто крізь двері ввійти».– «Вони що— не зачинені?»– питаю. «У мене є ключ,– пояснює Чапай,– я підробив».– «Так для чого ж ти,– ображаюсь,– примушував нас лізти на це хуйове дерево?»– «Так прикольніше»,– відповідає Чапай і веде нас до входу. Ми перебігаємо через невеличкий майданчик, ніде справді нікого немає, але я так розумію, що охорона може з’явитися будь-коли, Чапай швидко відмикає двері, і ми пірнаємо всередину. «Так,– говорить Чапай, збуджено дихаючи,– зараз нагору, там перечекаємо до ночі, охорона пройде— заліземо в партком».– «А може, в тебе і від парткому ключі є?– питаю з надією.– Може, не треба нічого ламати?»– «Були,– журиться Чапай,– але ця сука замінила, я ж казав. Думаєте, для чого я вас узяв— я сам двері не виламаю».– «А,– кажу,– а я думав, тому що ми друзі».– «Троцькіст сраний»,– шепоче Собака. «Усе-все,– рішуче говорить Чапай,– нагору, патруль пройде, зламаємо двері й назад, наступного разу вони сюди зайдуть аж уранці».

І ми справді підіймаємося на майданчик четвертого поверху, Чапай щось там ворожить над замком, відчиняє двері, ми виходимо просто на дах і раптом бачимо:

21.00

багато-багато помаранчевих колій на Заході, тягнуться від вокзалу, який темніє праворуч, і світяться під сонцем, сонце висить у районі Холодної Гори. «Здорово,– вихоплюється в мене,– я б на твоєму місці тут і жив,– кажу Чапаєві,– а ти зачинився у своїй каптьорці й давишся там денатуратами всілякими». Чапай сконфужено крякає, але марку тримає. «Бачиш?»– показує мені ліворуч. «Що це?»– питаю, розглядаючи дивовижну територію, дбайливо, хоч і дещо хаотично, заставлену залізом, машинами, бетоном, трубами, іншими смішними речами. «Заводи,– відповідає Чапай,– більшість із них не працює, розумієш, не працює».– «А раніше працювали?»– питаю про всяк випадок, я цей район погано знаю. «Раніше працювали,– каже Чапай,– раніше все працювало».– «Да»,– погоджуюсь я і далі розглядаю колії, що поступово гаснуть і темніють. Від вокзалу відповзає безкінечний товарняк, вантажений лісом, і тягнеться на південь. «Що там?»– показує Собака в напрямку товарняка. «Там південь,– кажу я,– бачиш, сонце на Холодній Горі, значить, там захід, а товарняк на південь іде, ближче до моря. Ти був коли-небудь на морі?»– питаю в Собаки. «На морі?– перепитує той.– Ні, на морі не був, я влітку на Салтів їжджу».– «Ясно,– кажу,– ясно, ти на Салтів, а товарняки на море, ліс везуть».– «Навіщо на морі ліс?»– цікавиться Собака. «Не знаю,– відповідаю,– будуватимуть щось».– «Що?»– допитується Собака. «Флот»,– несподівано каже Чапай, трішки, щоправда, не до речі.

Собака дивиться на сонце, що вже починає розтікатися по Холодній Горі, і говорить: «Я,– каже,– коли виросту, обов’язково звідси поїду».– «Да?– питаю.– І куди?»– «Не знаю,– відповідає Собака,– на південь, до моря, влаштуюся на флот, просто я зараз не можу батьків кинути, розумієш, вони вже старі, маю якось за ними доглядати, але ось за