Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Марія засміялася:

— Як романтично! Якщо не рахувати, що я тільки що наїлася так, що можу танцювати хіба що колобком.

Тим часом одна бабуся років вісімдесяти, жвава й усміхнена, підморгнула Андрію і жестами запросила його на танець.

Андрій глянув на Марію — та реготала так, що ледве трималася на ногах.

— Іди! — підбурювала вона. — Перший урок безкоштовно!

Під загальний сміх глядачів Андрій ступив уперед і, на диво легко, почав кружляти разом із бабусею під ритми акордеону. Його обличчя виражало щось середнє між гордістю і панікою: бабуся танцювала так стрімко, що Андрій ледве встигав за нею.

Коли танець закінчився, Андрій із виглядом героя повернувся до Марії, яка йому плескала.

— Ти ще живий? — спитала вона, витираючи сльози сміху.

— Ледь-ледь, — прохрипів Андрій, — Оце, так бабуся! Оце, так завела!

— Чудово, — підморгнула Марія. — Бо наступного разу танцюватимеш зі мною. І я не така поблажлива, як бабуся.

Вони пішли далі, тримаючись за руки й сміючись, а в повітрі над ними кружляли акорди вечірнього Буенос-Айреса.

***

Наступного дня Марія серйозно налаштувалася.

— Ми в Аргентині! — сказала вона, стоячи в номері готелю, одягнена в легку сукню й босоніжки. — Ми просто зобов'язані вивчити танго!

— Ти так кажеш, ніби від цього залежить існування Всесвіту, — зауважив Андрій, зав'язуючи шнурки на кедах.

— Принаймні — наш власний всесвіт, — хитро підморгнула Марія.

Танцювальна школа виглядала, як із фільму: стара будівля з високими вікнами, витертий паркет, старовинне піаніно в кутку та викладач — типовий аргентинець років п’ятдесяти з вузькими вусиками й серйозним обличчям.

— Ласкаво просимо! — промовив він англійською з таким акцентом, що «welcome» перетворилося на «валком».

Із ними в групі були ще дві пари — молода японська пара і подружжя американців пенсійного віку. Всі виглядали однаково наляканими.

— Танго — це розмова тілом! — урочисто сказав викладач. — Без слів. Лише погляди. Лише довіра.

Андрій озирнувся на Марію:

— А можна в нашому випадку хоч трішки слів? Так, для безпеки?

— Тсс, — засміялася Марія. — Ніяких розмов. Лише пристрасні погляди.

Андрій примружився і намагався виглядати пристрасно, але більше скидався на людину, яка щойно з’їла надто гострий перець.

Перші спроби були катастрофічні. Андрій постійно наступав Марії на ноги, Марія сміялася так, що мало не падала, а японська пара зніяковіло спостерігала за ними.

— Ні-ні-ні! — вигукував викладач, підбігаючи. — Більше... емоції! Менше математики!

— Я ж програміст, — виправдовувався Андрій. — У мене все по формулах.

— Танго — не рівняння! — викладач зобразив руками серце. — Танго — це серце!

Після кількох невдалих кроків, одного майже заваленого стільця і десятка вибачень від Андрія, їм нарешті вдалося пройти кілька рухів під музику. Коли Андрій акуратно обвів Марію навколо себе, вона раптом відчула: незграбність зникла, залишилось тільки тепло його рук і ніжність у кожному кроці.

— Бачиш? — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі. — Без слів.

— А я думав, що мене доведеться евакуювати гелікоптером із залу, — пожартував Андрій.

Вони розсміялися й продовжили танцювати, забувши про інших, про незручності, про те, що завтра на них чекатимуть нові пригоди.

В ту мить, серед старого залу й музики, що йшла прямо в серце, Марія відчула: вони справді танцюють не ногами, а душею.

Після уроку танго вони бродили старовинними вулицями Сан-Тельмо, шукаючи місце, де можна перепочити і переварити пережите.

— Ти бачив обличчя викладача? — Марія сміялася, тримаючись за живіт. — Він дивився на нас, як на нездар!

—О так! — зітхнув Андрій. — Думаю, наш танець більше нагадував операцію з аварійної посадки на паркет.

Вони натрапили на маленьке затишне кафе із плетеними стільцями й жовтими ліхтарями над входом. Надворі пахло кавою, шоколадом і теплим вечором.

— Сюди! — скомандувала Марія й рішуче потягла Андрія за рукав.

Офіціант у вишиваній сорочці поставив перед ними келихи аргентинського малбеку й тарілку хрустких емпанад. Андрій уважно вивчив винний келих, ніби сподівався знайти там відповіді на свої танцювальні питання.

— Якщо чесно, — почав він, обережно крутячи вино в келиху, — у танго я почувався як на фестивалі в Венеції, коли ми загубились і я шукав тебе. Навколо всі щасливі і лише я маю стурбований вигляд, шукаючи серед незнайомих облич тебе, Маріє.