Ернст Юнгер - Скляні бджоли

ширяли вгорі над потоками руху. Вони, очевидно, мали більші розміри, та мені бракувало масштабу, аби визначити їх точніше. Мою увагу особливо привабили сірі апарати, які злітали перед вуликами й облітали терен зовсім близько біля мене. Серед них був один механізм, ніби вирізьблений з матового рогу чи димчастого кварцу. Він дещо незграбно кружляв на малій висоті навколо альтанки, майже черкаючи тигрові лілії, й раз по раз непорушно завмирав у повітрі. Коли на місцевості розосереджуються танки, то подібним чином їх облітають спостерігачі. Можливо, тут був спостережний або командний пункт. Я намагався не втратити з поля зору того димчасто-сірого й намагався побачити, чи не спричиняють його переміщення змін у русі механічних роїв чи ж він лише слідує за ними.

Визначити розміри було нелегко, оскільки переді мною були об'єкти, величину яких я не міг оцінити з власного досвіду, й у моїй свідомості щодо них не було закладено жодних норм. Без досвіду немає масштабу. Якщо я бачу вершника, слона чи автомобіль «Фольксваґен» — байдуже на якій відстані, їхні розміри мені відомі. Але тут я не міг керуватися своїми почуттями.

У таких випадках ми, зазвичай, спираємося на досвід, обираючи собі на підмогу об'єкти для орієнтиру. Тож коли димчасто-сіра голова рухалася попри мене, я водночас краєм ока шукав якийсь знайомий мені предмет для масштабу. То було нескладно, оскільки сірий апарат уже кілька хвилин кружляв поміж мною та найближчим болітцем. Ці хвилини, протягом яких я не відривав погляду від кварцового апарата й повільно водив головою, діяли на мене особливо присипляюче. Я не міг точно сказати, чи ті зміни, які я нібито спостерігав на поверхні апаратів, відбувалися насправді чи ні. Я бачив зміну кольорів, як при світлових сигналах, згасання, а потім раптовий спалах криваво-червоного світла. Згодом стали помітні чорні нарости, які висунулися, як слимакові ріжки.

При всьому цьому я не забув визначити розміри сірого апарата, коли той розвернувся й завис на секунду над болотом. Рої автоматів було відкликано назад чи я просто спустив їх з очей, зосередившись на одному? У всякому разі, в саду запанувала цілковита тиша і зникли тіні, як то буває у сні.

«Шліфований кварц завбільшки з качине яйце» — дійшов я висновку, порівнявши димчасто-сірий апарат з качалкою рогози, до якої той майже торкнувся. Такі качалки я добре знав зі свого дитинства, ми називали їх щітками для циліндрів і, намагаючись їх зірвати, забруднювали свої костюмчики. Слід було чекати того часу, коли вода замерзне, але й тоді наближення до них було небезпечним, адже лід навколо стебел рогози був ламкий та потрощений качками.

Ідеальним об'єктом для порівняння був комар, який прикрашав собою листочок росички, ніби рубін у центрі різьбленої мініатюри. Росичка була мені також добре відома. Ми викопували її під час наших походів болотами й висаджували в тераріумі. Ботаніки називають її «м'ясоїдною рослиною» — це варварське перебільшення значно підвищило в наших очах престиж такої ніжної квіточки. Коли димчаста голова опустилася нижче, так, що ледь не черкала край болітця і майже сховалася за росичкою, я побачив, що порівняно з бджолою цей апарат і справді був чималим.

У напруженому, одноманітному спостереженні криється небезпека візій — це знає кожен, хто в снігах чи в пустелі переслідував одну ціль або їхав безкінечними, рівними як стріла дорогами. Ми починаємо бачити видіння, картини здобувають владу над нами.

«Росичка таки справді м’ясоїдна рослина, канібальська парость».

Чого я про це подумав? Мені здалося, ніби я побачив у величезному збільшенні червоні листочки, вкриті липкими волосками. Сторож кидав їм їжу.

Я протер очі. Уявна картина в цьому саду ввела мене в оману, крихітне здалося великим. Та водночас усередині свого єства я відчув сигнал — як дзвінок будильника, як сирену швидкої, що наближається з шаленою швидкістю. Здається, я побачив щось заборонене, щось ганебне, щось лячне.

Щось лихе було у цьому місці. Геть спантеличений, я схопився на ноги, вперше відтоді, як тут умостився, й уп’явся поглядом у болото. Димчасто-сірий апарат знову наблизився, він припинив літати туди-сюди й кружляв навколо мене з випущеними чутливими ріжками. Я не звертав на нього уваги. Мене вабила картина, яка притягувала до себе мій погляд, як гончака притягує орябок.

Росичка знову була малесенькою, як і раніше. Один комар був для неї вже добрим харчем. Та поряд з нею у воді лежав червоний непристойний предмет, я навів на нього бінокль. Я цілком оговтався, це не могло бути оптичним обманом.

Навколо болітця ріс очерет, крізь який я бачив брунатну болотисту воду. Листки водяних рослин утворювали на ній своєрідну мозаїку. На одному з цих листків лежав непристойний предмет, він чітко вирізнявся на його тлі. Я ще раз перевірив, але тут не могло бути жодних сумнівів — це було людське вухо.

Помилка виключалася: відтяте вухо. Так само годі було заперечувати, що я був при здоровому глузді та з незатьмареною свідомістю. Я не пив вина й не вживав наркотичних речовин, навіть жодної сигарети не викурив. Через порожні кишені я вже давно вів надзвичайно тверезий спосіб життя. Я також не належав до людей, які, подібно до Каретті, раптом починають бачити якісь дивні речі.

Я взявся методично оглядати все те болітце і з дедалі більшою відразою виявив, що воно все було всіяне вухами! Я розрізняв малі й великі, ніжні й грубі вуха, й усі їх відтяли чимось гострим. Деякі лежали на листках водяних рослин, як перше з тих, що я помітив, коли спостерігав за димчасто-сірою головою. Інші були наполовину прикриті листям, а ще інші неясно проглядали крізь брунатну болотисту воду.

Ця картина викликала в мене напад нудоти, як у жертви кораблетрощі, що випадково опинилася перед вогнищем канібалів. Я зрозумів, що це провокація, безсоромний виклик, який крився в цьому видовищі. Воно підвело мене до глибинного рівня реальності. Здавалося, що весь цей рух автоматів, який так міцно прикував мою увагу, раптом зник, я більше його не помічав. Я навіть припускав, що все це було тільки якимось віддзеркаленням.

Водночас я відчув крижаний подих близької небезпеки. У мене підломилися ноги, і я знову впав у крісло. Може, в ньому сидів мій попередник, перш ніж зникнути? Може, саме йому належало одне з цих вух? В мене аж запекла шкіра біля волосся. Тепер уже йшлося не про місце роботи. Тепер ішлося про життя або смерть, і я можу вважати, що мені поталанило, якщо виберуся з цього саду живим.

Треба було