Ернст Юнгер - Скляні бджоли

16

Власне, захоплення, що заволоділо мною під час спостереження за апаратами в саду Цаппароні, мало мене насторожити — воно не провіщало нічого доброго. Я був надто легковажний, хоча мав би прислухатися до власного досвіду. Але хто має той досвід?

Мене приголомшила брутальна наявність відрізаних частин тіла. Але то був мотив, що вписувався в загальну ситуацію. Хіба це не було безпосередньо пов'язане з технічною досконалістю та тим сп'янінням, яким вона закінчується? Хіба було в якийсь період історії стільки розчленованих тіл, стільки відтятих органів, як у нашу добу? З прадавніх часів люди ведуть війни, та з усієї Іліади я не пригадаю жодного прикладу, де йшлося б про втрачену руку чи ногу. Розчленування згадується в міфах про нелюдів, лиходіїв на кшталт Тантала чи Прокруста.

Зараз достатньо опинитися на вокзальній площі, аби побачити, що в нас панують інші правила. З часів Ларрея[46] відбувся певний поступ, і не лише в хірургії. Одним з видів оптичної ілюзії є той факт, що ми списуємо такі поранення на нещасний випадок. Насправді нещасні випадки є наслідками пошкоджень, які вже було завдано серцевині нашого світу, й зростання кількості ампутації належить до свідчень того, що сьогодні тріумфує «розтинальний» спосіб мислення. Втрата відбулася ще до того, як з'явилася в розрахунку. Постріл уже давно прозвучав — там, де він виступає в науці у вигляді поступу, навіть на Місяці, залишається діра.

Людську досконалість та технічну бездоганність неможливо узгодити між собою. Якщо ми хочемо одного, мусимо пожертвувати іншим, саме це рішення призводить нас на роздоріжжя. Той, хто це збагнув, працюватиме чистіше в будь-якому напрямі. Бездоганність прагне до передбачуваного, досконалість — до непередбачуваного. Тож досконалі механізми завжди огорнені трохи лячним, проте водночас приголомшливим блиском. Вони викликають острах, але також величезну гордість, яка скоряється не перед розумінням, а лише перед катастрофою.

Страх, але також і захоплення, що викликає в нас вигляд досконалих механізмів, є цілком протилежним тому задоволенню, яке ми отримуємо, споглядаючи досконалий витвір мистецтва. Ми відчуваємо замах на нашу цілісність, на нашу співмірність. Загроза втратити руку чи ногу — то ще не найстрашніше.

17

Усе це я веду до того, що послідовність картин, а також настроїв у саду Цаппароні була не настільки безглузда, як мені здалося в перший момент переляку. Після сп'яніння, яке я спізнав, розглядаючи досягнення технічного генія, прийшов головний біль, похмілля та свідчення жорстокого каліцтва. Одне кидало виклик іншому.

Звичайно, це не міг бути задум Цаппароні — створити таке враження. У нього були інші плани. Безперечно, він хотів напустити страху. Це йому добре вдалося, і, мабуть, десь у своєму кабінеті він цієї миті був сповнений почуттям тріумфу через те, що я втрапив у його капкан. Напевне, він сидів у затишку своїх книжок і час від часу стежив на екрані за тим, що йому посилала димчасто-сіра голова. Він бачив, як я поводився. На щастя, я не говорив сам до себе. В цьому плані я мав досвід. Але було нерозумно схоплюватися на ноги.

Раніше у таких випадках першою та правильною думкою було заявити про те, що ти знайшов. Кожен, хто під час прогулянки лісом натрапляв на якусь жахливу знахідку, повівся б саме таким чином: зателефонував би до найближчого відділка поліції.

Я одразу відкинув цю ідею. Давно проминув час, коли в мене на думці були якісь відчайдушні вчинки. Заявити на Цаппароні в поліцію — те саме, що заявити Понтію на Пілата. Було цілком очевидно, що ще сьогодні ввечері я сам опинюся за ґратами, як той, що повідтинав вуха. То буде чудовий матеріал для вечірнього випуску новин. Ні, такі поради може давати лише людина, яка проґавила тридцять років громадянської війни. Слова змінили свій сенс, поліція також уже більше не була поліцією.

До речі, повернімося до перехожого — він сьогодні ж заявив би поліції про те, що знайшов вухо. А що, коли він ішов би ліском, де його погляд натрапив би на подібних до мухоморів безліч відрізаних вух? Можна побитися об заклад, що він навшпиньки забрався б звідти геть. Можливо, навіть його найщиріший друг, ба навіть його дружина ніколи не довідались би про його знахідку. В таких випадках у нас завжди спрацьовує інтуїція.

«Не чіпай знахідку!» — такою була основна засада, якою тут слід було керуватися. Проте це створювало для мене іншу небезпеку. Вийде, що я ігнорую акт жорстокості, нехтую свій обов'язок перед ближнім у ситуації, яка виникла просто у мене на очах. Від такого лише один крок до антигуманності. Може, саме це й малося на увазі? Мене хотіли вплутати в якусь ганебну таємницю — спершу в ролі свідка, а згодом як співучасника.

У будь-якому разі, становище було сумнівне — байдуже, відповім я на нього якоюсь дією чи бездіяльністю. Найкраще діяти за порадою, яку я колись почув у одній віденській кав'ярні: «Жодним чином не ігнорувати» — таким був принцип.

Та й у цьому разі перспектива була не з приємних. Цаппароні міг зазнати провалу, збанкрутувати. Він був би не першою надлюдиною, яка зникла подібним чином. Те, що я побачив у його саду, радше нагадувало пробну мобілізацію, ніж демонстрацію досягнень компанії зі світовим ім'ям. Усе це може кепсько скінчитися, й у цьому випадку здійметься буря гніву, під час якої ті, що сидять зараз у безпечному закутку, змагатимуться з тими, які кадять перед усесильним Цаппароні фіміамом. Одні хотітимуть одержати відшкодування, інші — вибачитися. Проте всі ці пігмеї будуть одностайні в оцінці жалюгідного ротмістра, вплутаного у скандал з відтятими вухами. «Нічого не бачили й не чули — класичний випадок», — скаже головуючий, і йому закивають безгрішні людці в білих костюмах.

Я опинився у ситуації, в якій можна лише наробити помилок. Тепер ішлося тільки про те, як знайти найкращий вихід зі становища та якось урятувати свою голову від зашморгу. Дома на мене чекає Тереза: я не можу залишити її одну. Добре, що я досі не зрушив з місця. Те, що я схопився зі стільця, не означає нічого особливого, адже це могло бути й через димчасту голову. Я відвів погляд від болота й підпер її рукою, ніби від утоми.

Тепер ішлося про те, як вибратися з парку цілим і неушкодженим, що, очевидно, не вдалося Каретті. Можете відрізати тут скільки завгодно вух, мене не гризтимуть жодні докори сумління. Зовсім не це спантеличило мої думки, а