MarVit - Назустріч долі , MarVit

Артем проводив у лікарні майже весь час. Він поступово вчився бути поруч із Данилом не просто як дорослий знайомий, а як батько. Хлопчик, хоча й не підозрював правду, дедалі більше звикав до його присутності. І Віра це помічала.

Одного дня, коли лікарі повідомили, що стан Данила остаточно стабілізувався і його готують до виписки, Віра й Артем стояли біля вікна у лікарняному коридорі. Надворі вже починала розцвітати весна.

– Він запитував про тебе, коли тебе не було, – сказала Віра, спостерігаючи за деревами.

Артем зітхнув. Йому здавалося, що він проживає два життя одночасно – те, в якому він був сам по собі, і те, в якому у нього був син.

– Я радий, що він почувається краще, – відповів він, повертаючи голову до неї. – І радий, що ми зараз говоримо про це, а не про щось гірше.

Віра кивнула, обійнявши себе руками. Вона була виснаженою, але в її очах було більше ніжності, ніж образи. Вона бачила, як Артем старається, і вперше за довгий час не боялася довіритися.

– Ти вже вирішив, як це буде далі? – тихо запитала вона.

Артем довго мовчав. Він знав, що зараз усе вирішується.

– Я не можу просто зникнути, Віро. Я хочу бути частиною його життя. І твого теж.

Вона різко вдихнула, ніби ці слова боляче вдарили в саме серце. Вона боялася, що він скаже це. Боялася, що він справді має намір залишитися.

– Це… складно, Артеме. Я не знаю, чи зможу…

Він акуратно взяв її за руку. Вона здригнулася, але не відступила.

– Я не прошу тебе одразу все вирішити. Просто дозволь мені бути поруч. І подивимося, що з цього вийде.

Її губи здригнулися. Вона довго дивилася на нього, а потім нарешті ледь помітно кивнула.

– Добре. Але не змушуй мене знову тобі довіряти… без причин.

Артем стиснув її руку трохи сильніше.

– Я постараюся не підвести вас обох.

Віра нарешті відпустила все, що її тримало, і дозволила собі вперше за довгий час відчути надію.