Вадим Мороз - Всесвіт Початок, Вадим Мороз

Роман, усміхнений, з веселим поглядом:
— Ооо, вітаю тебе, друже! Ти прийшов розслабитися і полоскотати собі нерви?

Костянтин, трохи незручно посміхнувшись:
— Вибач, може якось іншим разом. Я по іншій справі. У тебе є прилади нічного бачення? Тільки, будь ласка, не питай мене, навіщо.

Роман, трохи здивований, але з інтересом, відповів:
— Так, є.

Костянтин з серйозним виразом обличчя запитав:
— Можеш мені дати на пару днів? Звісно, якщо тобі не потрібно.

Роман, який досі стояв з сигарою і склянкою в руках, поставив їх на полицю і, злегка нахмурившись, зачинив двері за собою. Він спокійно пішов у напрямку гаража, залишаючи за собою легкий аромат тютюну та віскі.
— Звісно, я тобі дам, але попереджаю, цей прилад дуже дорогий. Це одна з найкращих монокулярних оптик на ринку. AGM PVS-14 NW1. За двісті метрів будеш бачити, як сова з орлиним зором. Прошу, будь з ним обережний, добре?

Костянтин, усміхнувшись, відповів, не приховуючи сарказму:
— Я нічогісінько не зрозумів про твій монокуляр. Просто покажи, як ним користуватися, і все.

Роман підморгнув, і йому вистачило всього кілька хвилин, щоб пояснити, як поводитися з пристроєм. Під час цього короткого уроку Роман почав підозрювати, що Костянтин планує щось серйозніше, ніж просто полювання чи прогулянку вночі. Він швидко зібрав думки, і його обличчя на мить стало зосередженим.

Роман, придивляючись до друга, мовив з обережністю в голосі:
— Слухай, ти мене зрозумій правильно, друже. Якщо ти направляєшся туди, куди я думаю, то прошу — вважай, що я тобі нічого не давав. Більше того — ми сьогодні взагалі не зустрічалися, ясно?

Костянтин окинув Романа теплим поглядом, відчуваючи глибоку повагу до друга за його турботу:
— Ти чудовий мисливець, але ще кращий друг, ніж мисливець. У тебе гарне чуття. Я тебе зрозумів і обіцяю — не підставлю. Дякую тобі, друже.

Костянтин зробив кілька кроків до виходу, коли почув, що Роман знову звертається до нього:
— Стривай! Якщо ти дійсно йдеш туди, куди я насправді не знаю, тобі може знадобитися ще дещо.

Роман повернувся до гаража і через кілька секунд вийшов з плащем в руках.
— Це анти-тепловізорний плащ. Він приховає твоє тепло від приладів нічного бачення, хоча від військової нічної оптики не врятує. Будь обережним.

Костянтин взяв плащ, здивований увагою та деталями, які врахував Роман.
— Дякую, друже. Велике дякую.

Роман, зосереджено киваючи:
— І ще одне. Зараз надворі спека, тож до пізньої ночі багато об’єктів випромінюватиме тепло. Зменшуй свій силует, тримайся біля бетонних споруд, ховайся за деревами. Чим менший ти здаєшся, тим менше шансів тебе помітити. І завжди пам'ятай про свій силует.

Костянтин, злегка нахиливши голову, вловив важливість поради і відповів:
— Дуже корисна порада, друже. Я все поверну тобі, обіцяю. Дякую ще раз.

Роман, киваючи на прощання:
— Бувай.

Поки Костянтин віддалявся, Роман стояв біля дверей, спостерігаючи, як друг зникає у темряві. У нього виникло легке відчуття заздрості, з яким він не міг нічого вдіяти.

Роман, задумливо шепочучи сам до себе:
— От щастить же чуваку, от щастить... Я б сам хотів опинитися на його місці, вирушити в подорож за невідомим.

Роман розумів, що те, що Костянтин планує, може бути небезпечним, але частина його душі прагнула тієї невідомої таємниці, що вабила його друга.

Дзвінок Костянтину на телефон.

— Привіт, друже, як справи? — на іншому кінці був Домінік.

Костянтин, усміхаючись, відповів:
— Здоров, чого дзвониш? Щось сталося?

Домінік швидко перейшов до справи, голос його звучав напружено:
— Мені потрібна допомога. Я зараз у ресторані з Любою, і в нас все якось не клеїться. Вона весь час дивиться на мене з підозрою, стежить за кожним моїм словом. Не знаю, як підійти до неї... Допоможи, будь ласка, друже.

Костянтин, жартуючи:
— Ооо, так ти в туалеті? Тобі там допомога потрібна? Я не встигну так швидко приїхати, нууу щооббб... (сміючись)

Домінік, посміхаючись, відповів у тон:
— Та йди ти... Слухай, серйозно, допоможи.

Костянтин, все ще з усмішкою:
— Ну добре, що сталося?

Домінік, перейшовши на серйозний тон:
— Я ж кажу, я зараз з Любою в центрі міста, у ресторані. Розмова не йде — ніби вона весь час мене перевіряє, аналізує кожне моє слово. Не розумію, з чого почати чи як правильно підійти. Допоможи, друже, я заплутався.

Костянтин задумався на мить, а потім сказав:
— Слухай, жінки-лікарі — це особлива категорія. Вони прагматичні, систематичні, звикли до чіткої організації та контролю у всьому. Це люди, які постійно працюють над собою і своїм майбутнім. У них переважає перфекціонізм, тож...

Тут його перебив Домінік:
— Ти можеш по-людськи пояснити? Я нічого не зрозумів з твоєї тиради. Мені потрібна реальна допомога!

Костянтин, усміхаючись, відповів:
— Щоб допомогти, мені потрібно більше деталей. Але з того, що я бачив і знаю, Люба — жінка, яка шукає стабільності. Їй потрібна людина, з якою вона зможе побудувати сім'ю. Вона не витрачає час на розваги — їй потрібна впевненість у майбутньому. Отже, скажи мені, чого ти хочеш від неї? Якщо це лише розваги, то вона, може, й погодиться на це кілька разів, але як тільки зрозуміє, що ти маєш серйозні наміри, ти побачиш її зовсім з іншого боку.