Вадим Мороз - Всесвіт Початок, Вадим Мороз

— Спробуйте поговорити з ним. Більше я поки що нічим не можу допомогти, — відповіла Любов з деякою ноткою безпорадності. — Мені потрібно повертатися до роботи. Ось моя візитка, якщо ситуація погіршиться або виникнуть питання, телефонуйте.

— Дякую, пані Любов. А ми можемо обговорити це за вечерею? — Домінік нахилився ближче, його очі виблискували надією.

Любов усміхнулась, спостерігаючи за його намаганнями.

— Не дуже коректно з вашого боку, пане Домінік, так запрошувати мене на побачення під час робочого обговорення, — промовила вона, іскра грала в її очах. — Але, якщо серйозно, я не відмовлюся.

— Я зателефоную вам цього вечора, — сказав Домінік, не приховуючи ентузіазму.

— А я подумаю, чи піднімати слухавку, — відповіла вона з хитрою усмішкою.

Як тільки Домінік вийшов із кабінету, він одразу звернувся до Костянтина, який чекав у коридорі.

— Ну що, друже, поїхали додому.

Тим часом Любов звернулася до медсестри Лізи, яка чекала біля дверей.

— Лізо, зайдіть, будь ласка, до мого кабінету, — голос лікарки був спокійний, але трохи напружений.

— Я вас слухаю, пані Любов, — сказала Ліза, увійшовши.

— Ви нічого не чули і нічого не бачили, Лізо. Думаю, ми з вами розуміємося? — Любов підняла на неї серйозний погляд.

— Звісно, пані Любов. Я розумію і поважаю ваше особисте життя, — відповіла медсестра, трохи ніяковіючи, але зберігаючи професіоналізм.

— Дякую. Можете повертатися до своїх обов’язків.

— Так, звичайно, — відповіла Ліза і тихо вийшла з кабінету.

Домінік з Костянтином сіли в машину і рушили в напрямку будинку Костянтина. Під час поїздки Костянтин поглянув на друга і підозріло усміхнувся.

— Що це ти сяєш, як новорічна ялинка? Ти що, лікарку на побачення запросив?

Домінік зітхнув і посміхнувся.

— Я не розумію, як ти це робиш. Ти читаєш людей, наче книгу, — сказав він, хитро поглядаючи на Костянтина. — Так, запросив. Вона мені давно подобається. Сподіваюсь, цього разу все складеться.

Костянтин засміявся.

— Дивно бачити в тобі справжні наміри. Може, щось і вийде, якщо ти, звісно, все не зіпсуєш, як зазвичай, — з легким жартом додав Костянтин, усміхаючись.

Домінік різко змінив тон і став серйозним.

— Друже, я не знаю, що відбувається в твоєму житті зараз і де тебе носило цілих три доби. Я не буду вимагати від тебе пояснень. Але, будь ласка, обіцяй, якщо буде складно — морально чи матеріально — звернись до мене або до когось із хлопців, добре?

Костянтин замовк на декілька секунд, перш ніж відповісти.

— Обіцяю, хоча ти марно сподіваєшся. Проблеми у мене є, але це мої проблеми. Справа не в тому, що я не довіряю вам чи хлопцям, я дуже ціную вашу підтримку. Але не чекай, що я буду скаржитися чи розповідати про свої труднощі. Тож давай більше не будемо піднімати цю тему.

— Добре, добре, — зітхнув Домінік, не приховуючи тривоги. — Але зараз ти сидиш у моїй машині й прийняв допомогу. Чи не так?

— Можливо, тебе це трохи засмутить, але мені потрібно було з'ясувати, що тут відбувається, — сказав Костянтин, показуючи пальцем у бік лісу, де відбулася катастрофа НЛО, про яку Домінік навіть не здогадувався.

Домінік здивовано зупинився і спробував зрозуміти, про що йдеться, але нічого не розумів. Костянтин не поспішав розкривати всі карти.

Домінік:
— Тобі щось відомо?

Костянтин поглянув на Домініка, задумавшись, і відповів тихо, але з твердим переконанням:
— Скажу так, друже: краще тобі не знати. Це буде правильно і безпечніше як для тебе, так і для хлопців. Прошу тебе, більше не питай нічого про те, що ти почув, і просто забудь це. Забудь назавжди.

Домінік, з виразом занепокоєння на обличчі, продовжив:
— Що ж, добре, але мені це все дуже не подобається. Щось у всьому цьому не так. Як щодо зустрічі з хлопцями на днях? Можливо, в кінці тижня?

Костянтин трохи посміхнувся, ніби полегшено від того, що розмова перейшла на іншу тему:
— Я не проти. Це мені не завадить, хочеться трохи розслабитися.

Домінік кивнув, знову поглянувши на дорогу перед собою:
— От і добре. Я тобі подзвоню, як домовлюся з хлопцями.

Невдовзі Домінік вже під'їхав до будинку Костянтина.
Домінік, паркуючи машину біля тротуару:
— Ну що ж, друже, ти вдома. Бережи себе. І не забувай — якщо буде щось важливе, не соромся, звертайся.

Костянтин подивився на нього з легким кивком:
— Дякую, Домінік. Але не хвилюйся — все під контролем. До зустрічі.

Костянтин вийшов з машини і зник у темряві, прямуючи до свого будинку, а Домінік поїхав, думаючи про заплановане побачення. Тим часом Костянтин зайшов у свій дім, приготував чашку кави і сів за ноутбук. Він почав моніторити інформацію про непізнані літаючі об'єкти, бо майже нічого про них не знав. Година за годиною він переглядав документальні фільми, статті, переглядав форуми, вивчаючи всі аспекти цієї таємничої теми. Пройшли дні. Його увагу привернули книги, як-от «Колісниці богів» Еріх фон Денікена, та інші його роботи, в соціальних мережах стверджували, що свідчень про НЛО після 2012 року значно побільшало.

Ці дослідження лише зміцнили підозри Костянтина, і він вирішив, що повинен відвідати місце катастрофи, щоб перевірити свої мутні спогади про події, які з ним трапилися. Щоб впевнитись, йому були потрібні прилади нічного бачення. Він згадав, що його сусід Роман, який був мисливцем, мав необхідне обладнання.
П'ятниця, двадцять шосте липня дві тисячі тринадцятий рік. Майже північ.

Костянтин підійшов до будинку Романа. Знав, що той, як зазвичай, влаштував гру в покер з друзями. Він постукав у двері: «Бууфф, бууфф». Майже одразу двері відчинилися, і на порозі з'явився Роман, тримаючи в одній руці склянку віскі з льодом, а в іншій — сигару.