Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

ремінь і розтікається по матні. Отак, отак, хрипло бурмоче Міністр, обмацуючи рукою низ черева, далі він кілька разів роздратовано буркає «та де ж воно!», а тоді, нарешті намацавши серед складок пуп, підносить до нього кульку і починає її туди заштовхувати. Коли драглиста плоть остаточно поглинає кульку, блідим черевом Міністра ізсередини повільно розтікається приглушене рожевувате сяйво. Він ще раз, вже задоволено, бурмоче «отак», грайливо ляскає себе по череву і, вминаючи його назад, заходиться застібати сорочку.

Покінчивши з цією процедурою, Міністр важко переводить подих і ще раз сторожко зиркає у бік дверей, водночас дослухаючись до навколишньої мертвотної тиші, а тоді підходить до високої шафи «під горіх» і, крекчучи, починає її відсувати. За шафою у стіні з’являються невеликі двері, пофарбовані емаллю відразливого блакитного кольору. Міністр знову якийсь час віддихується, тоді підходить до непримітного сейфа в темному кутку кабінету, довго крутить ручки, набираючи складний багатозначний код, а коли врешті долинає клацання замка, відчиняє важкі дверцята і дістає звідти ключ із потемнілого від часу металу. З цим ключем у руках Міністр навшпиньках підходить до блакитних дверей, схиляється над ними і заходиться їх відмикати. Залитий фарбою замок довго не піддається, врешті всередині нього щось сухо клацає, і двері зі скрипом прочиняються. Кабінет одразу ж наповнюється вологою, запахами осіннього лісу, прілого листя і сирої землі, через щілину підлогою починає слатися туман, який одразу ж знебарвлює розкішний турецький килим з вигадливими візерунками небачених звірів та схожих на людей істот, перетворюючи майстерний орнамент на пласкі невиразні плями.

Міністр судомно зітхає і, не відводячи очей від щілини в дверцятах, задкує, аж доки впирається спиною в сервант біля протилежної стіни. Розвертається, лізе в сервант, порпається там, дзенькаючи посудом і дорогими кришталевими фужерами на довгих тонких ніжках, а потім під фінальний акомпанемент розбитої тарілки виймає звідти невеличке елегантне блюдце із зображенням маленького Моцарта за клавіром. Розчулено поглядаючи на майстерно виконаний малюнок, Міністр, уже по коліна в тумані, бреде до столу, виймає з футляра останню вогненну кульку і обережно кладе її на блюдце — вона лягає якраз по центру, там, де на малюнку зображена нотна партитура, а тоді, натужно крекчучи і тримаючись за край столу, важко опускається на коліна, так що його масивне тіло майже повністю занурюється в туман.

Тримаючи блюдце з вогненною кулькою у витягнутій руці і низько схиливши голову, він рачкує до прочинених блакитних дверей. І без того кволе світло в кабінеті стає ще слабшим, простір наповнюється шурхотінням гілок невидимих дерев і криками далекого сича, навколо починають зринати невиразні тіні. Коли до дверей залишається кілька метрів, Міністр раптом похоплюється, тихо впівголоса матюкається і, не підводячись, починає похапцем роздягатися. Це не дуже зручно, але він сяк-так знімає через голову краватку, яку одразу ж поглинає туман, звільняється від піджака, відсапуючись, рве ґудзики на сорочці, спираючись однією рукою на невидиму вже підлогу, розстібає ремінь і починає стягувати штани. Слизьке масивне тіло Міністра поступово вивільняється від одягу, і його масна чорна шкіра волого полискує в далекому, ніби геть не тутешньому світлі люстри, яка, здається, висить десь високо угорі, за багато кілометрів від залитої туманом рівнини підлоги. Шукаючи блюдце з кулькою, Міністр поводить з боку в бік довгими гнучкими ріжками з розсипами чорних цяток очей на кінцях, а тоді, угледівши в клубах туману приглушене рожевувате сяйво, випускає плаский відросток, підхоплює ним блюдце і обережно розміщує його на собі, якраз там, де із слимачої чорної голови випинаються ріжки. Розтягуючи і скорочуючи кількаметрове тіло, Чорний слимак підповзає до дверей, запускає відросток у щілину, тягне і розчахує їх настіж.

За дверима клубочиться мряка осіннього лісу, і втомлений шерех дерев розповідає про єдину ніч у році, коли зазвичай міцна пелена прогірклої буденності рветься тлінним могильним ситцем і з того боку приходять ті, щоб поглянути на світ, який колись був їхнім і який вже їхнім ніколи не буде; це єдина ніч, коли важка, напоєна осінніми дощами земля більше не тисне на їхні провалені груди, а масивні кам’яні глиби монументів і пам’ятників враз стають легкими й майже невагомими, наче витесані не з мармуру чи граніту, а з пінопласту; і тоді еони виходять на поверхню, втягують зотлілими грудьми п’янке повітря і рушають до тих, хто все ще перебуває тут, у цьому світі, по цей бік межі, яку перетинають лише раз і за яку еони вже давно ступили; ліси це знають, і їхні молодші брати-парки і сквери це знають, і вулиці міст, містечок і зовсім невеликих сіл також знають, не кажучи вже про старі, назавжди запечатані цвинтарі та забуті і не такі давні міські та приміські кладовища, які знають це найкраще. І саме сьогодні ця ніч, і тому запалюйте лампадки і свічки, щоб ваші гості вас знайшли, а тоді замріть і чекайте, а коли вони прийдуть, віддайте їм належну шану, але не зводьте на них свого погляду, бо за тією межею, куди вони ступили — морок, і холод, і гризота нудьги, і вічна спрага тепла, а у вашому погляді — світло, тепло і наповненість життям, отож не вводьте ваших гостей у спокусу тим, чого у них немає і вже ніколи не буде, але чого вони прагнуть понад усе. А натомість виявіть до них пошану скромними дарами і розділіть з ними цієї ночі самотність їхньої вічності.

Посеред лісу кволо блимають тендітні пломінці свічечок і лампадок, турботливо розставлені у затишних місцях занедбаного парку розваг. Найбільше вогників біля темного громаддя Колеса року, яке вивищується над усією територією парку і навіть над темними верхівками найвищих дерев. Масивне слизьке тіло Чорного слимака починає повільно втискуватися у вузьку дверну пройму, його вологою, схожою на тюленячу, шкірою прокочуються ритмічні судоми, і з кожною такою судомою все менше його залишається на затопленій туманом неозорій рівнині міністерського кабінету, а все більше переповзає на той бік проходу. Врешті Чорний слимак повністю вихлюпується в ліс і завмирає, сторожко поводячи з боку в бік витягнутими на всю довжину ріжками, поміж яких, все дужче і дужче розгораючись, палахкотить вогненна кулька, заливаючи парк розваг важким багряним сяйвом.

Три приземкуваті постаті у червоних спецівках, що сидять під гіллястим дубом, востаннє затягуються цигарками, підводяться з перехнябленої лавки і неоковирним перевальцем підкочуються до Чорного слимака. Наблизившись, вони важко втягують і випускають волохатими писками наповнене вологою повітря, обнюхуючи кількаметрове чорне тіло, а тоді один із них