Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

Якийсь час мовчки на нього дивиться, і тип майже фізично відчуває, як погляд прискіпливих очей міністра повзає його обличчям двома чорними жирними слимаками. Обмацавши обличчя, вони прямують далі і, лишаючи липкі доріжки сіруватого слизу, спускаються на шию, тицяються тупими безротими писками туди, де комір тісно охоплює шию, переповзають на краватку, далі — на костюм, спускаються нижче, затримуються на правій кишені і нарешті відлипають, ховаючись за напівприкритими повіками Міністра, який лише мовчки киває на крісло по той бік столу.

Відчуваючи неприємну млість, яку сяк-так тамує пульсуюче всередині тепло, тип із землистим обличчям підступає до крісла і обережно сідає на самий його край.

— Ну? — нетерпляче буркає Міністр, і тип із землистим обличчям поспіхом дістає з кишені чорний футляр і обережно кладе його скраю столу.

— Та-ак! — Міністр знову випускає із зіниць своїх чорних слимаків, які одразу ж обмацують обличчя типа холодними слизистими доторками.

— Зрозумів-зрозумів, вибачаюся, — киває тип, ховаючи від слимаків погляд. Він поспіхом відриває кришку і простягає футляр Міністрові, для чого йому доводиться підвестися з крісла і перехилитися через широкий стіл. Ще раз наостанок мазнувши типа по обличчю слимаками, Міністр втягує їх назад і товстими пальцями береться за футляр. Уважно, по черзі розглядає вогненні кульки, а тоді знову зводить погляд на типа: чого тільки три? Тип мимоволі здригається, ще дужче втягує голову у плечі і починає бурмотіти виправдання про стан галузі та загальну ситуацію в країні, не кажучи вже про окремі, так би мовити, особливі аспекти, пов’язані з отриманням Його Вогню. Не відриваючи очей від кульок, Міністр неуважно його слухає і час від часу невпопад киває, а тоді різким рухом несподівано змітає папери зі столу і кладе футляр перед собою.

— Ясно, — сухо підсумовує він пояснення типа із землистим обличчям, — значить, будем запускать. А то, шо не хватає, я із тебе особисто стребую, можеш не сумніваться!

Тип хоче щось іще сказати, але Міністр ляскає по столу широкою, мов лопата працівника житлокомунгоспу, долонею, даючи зрозуміти, що подальші слова типа тут зайві.

— Так, значить, із цим ми рішили, — вагомо каже Міністр і тицяє пальцем в макет химерної споруди на краю столу, що виглядає як нагромадження багатьох арок і найбільше скидається на космічний корабель прибульців, якими їх часто показували у старих фантастичних фільмах. — Бачиш? — цікавиться Міністр у типа. — Крематорій. Проект. — Тип здивовано глипає на макет і про всяк випадок киває. — Тоже будем запускать, — інформує Міністр. — 3 цим тепер діло швидше піде, — плескає долонею по футляру. — Давно пора вже, — продовжує Міністр, погладжуючи рукою гострі грані крематорію і уважно дивлячись на типа із землистим обличчям. — Запускать. Спеціалісти радять. Кажуть, дуже чиста переробка. Безвідходна. І лишнє тепло. Знову ж таки. Ще нікому не мішало. Бо самі тільки клопоти. З цими похоронами і гробами. І з тими. Тоже клопоти. Багато собі вообразили. Думають. Шо тоже у них є право. Хуй. їм. А не право. Спочатку думали. Може, на заводи. їх. Щоб польза якась. Бо стоять. Заводи. Наполовину проізводства. Заняті. Але мороки. Більше. Ніж пользи. Ходять тільки. І требують. А работніки. З них. Як пуля. Сам знаєш із чого. Воняють. Знову ж таки. І тепло. їм тоже, значить. Давай тепло. Як і всім. А немає тепла. На всіх. Немає. Так шо нада рішать. Закон уже. Приймуть. Не сьогодні-завтра. Якщо вже вмер. То, значить, з кінцями. Щоб без варіантів. А то розпоясалися. І профспілки. Ці їхні. Тоже воду мутять. І тоже з цим теплом. Щоб не нижче п’яти градусів. В зимовий період. Ага. В землі. Не нижче п’яти. Коли у нас у школах. І в лікарнях. Не нижче десяти. У зимовий. Період. Так що крематорії. Найкращий вихід. Хватить. Награлися. Пора переймати досвід. Передових країн. А не так, як у нас. А традиції. То таке. Сьогодні одні традиції. Завтра другі. Це поняття дискусійне. Подискутуємо. Розкажемо. Донесемо думку. Про нововведення. І ці ще їхні. Відомства. Кладбіщенські. Кровососи. В прямому і переносному. Смислі. Тоже дьоргаються. Щоб і вашим. І нашим. Хватить. Крематорії. Нормальний вихід.

— А як же... — здивовано починає тип із землистим обличчям.

— От ти і займешся, — з ентузіазмом плескає рукою по макету крематорію Міністр. — Нікому. Не можу доручити. Нікому не під силу взятися. За таке. Слабаки. Не та закалка. Що у тебе. Більше не держу, — буркає Міністр і на підтвердження слів знову випускає з очниць слимаків, які тягнуться до обличчя типа, так що той одразу ж поспіхом підводиться. У дверях він зіштовхується із секретарем, який, навіть не повернувши до нього свого пластикового обличчя, владно відсторонює його вбік і дерев’яною ходою ляльки незграбно цокотить до столу Міністра.

— Так, — буркає Міністр і, навіть не дивлячись на секретаря, простягає йому вогненну кульку, що палахкотить на його широкій долоні. — Все. Передавай. Начальнику. ТЕЦ. Нехай запускають.

Секретар схиляється і обережно приймає кульку з долоні Міністра.

— І ще. Тут, — додає Міністр. — Телевізійники. З Центрального. І оті. Гімнюхи. З регіональних. Товчуться. Вже другий день. Проходу не дають. Мішають. Працювати. Нормально. Вийди. До них. Скажи. Що все вирішено. З теплом. Завтра. Опалювальний сезон. Починаємо. Хай передають. В телевізори. Свої. Срані.

Секретар мовчки киває і, похитуючись та поскрипуючи суглобами, шкандибає до дверей.

— Кукла, — задумливо бурмоче сам до себе Міністр, спостерігаючи за неоковирними рухами секретаря, — кукла і єсть. Всіх би так...

Як тільки секретар виходить, Міністр враз підводиться, підскакує до дверей, замикає їх на ключ, торсаючи про всяк випадок ручку і перевіряючи, чи надійно вони замкнені. Якийсь час стоїть нерухомо, дослухаючись до звуків у приймальні, потім, щось збуджено бурмочучи собі під ніс, проходиться туди-сюди кабінетом. Розвертається на підборах дорогих черевиків, підбитих ягнячою цегейкою, трусить масивною головою і кілька разів голосно повторює «ладно». Востаннє повторивши «ладно», він ще додає «мразі», а тоді, роздратовано махнувши рукою, швидко підходить до столу і дістає із чорного футляра одну з двох останніх кульок. Знову махає рукою, каже «рішено» і заходиться розстібати туго напнуту на животі сорочку. Щойно він упорався з останнім ґудзиком, як назовні, важко колихаючись, вихлюпується бліде драглисте черево. Воно, мов негусте тісто, перевалюється через дорогий дизайнерський