Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

Привалившись до стіни, кілька секунд віддихується, а тоді сп’янілим голосом задоволено бурмоче «отак от, блядь, гади!» і тицяє коридорній сутіні дулю. Виходить з ніші, знову роззирається коридором і швидко, вже ніде не зупиняючись, прямує до ліфта, який охороняється спеціальним службістом, що сидить за невеликим низьким столиком. Тип із землистим обличчям мовчки киває службісту, той так само мовчки киває у відповідь, робить позначку у грубому журналі на столику і натискає кнопку виклику ліфта. Тип із землистим обличчям заходить у ліфт, двері зачиняються і ліфт, поскрипуючи й неприємно погойдуючись, довго суне вгору. Увесь цей час тип щось тихо бурмоче, ніби веде сам із собою діалог, потім, дійшовши якоїсь думки і тамуючи зловісний тріумф, тихо шепоче «так що хуй вам на нитці» і плескає рукою по кишені з футляром. Нарешті двері ліфта розходяться, і його зустрічає службіст, що як дві краплі води схожий на того, що був внизу, і теж сидить за таким самим столиком. Тип знову мовчки киває, і службіст так само мовчки робить позначку в журналі і знаком показує типу проходити далі.

Короткий коридор закінчується масивними білими дверима, на яких висить табличка «Приймальня». Тип завмирає перед дверима, збирається з духом, обережно стукає і заходить. Величезне приміщення приймальні, як і решта Управління, майже не освітлене. Лише лампа на столі секретаря сяк-так намагається чинити опір темряві, але її зусиль вистачає лише на невеликий захаращений паперами стіл і невиразну постать секретаря, що бовваніє на самому кордоні освітленого простору.

— У себе? — обережно цікавиться тип із землистим обличчям, мимоволі сутулячи спину і втягуючи голову.

— У себе. Давно вже на вас чекає. — Схожим на грубу пластикову маску неприродно-гладеньким обличчям секретаря пробігає вираз осуду і невдоволення.

— Яссно-яссно, — часто киває тип із землистим обличчям і обережними короткими кроками прямує до дверей на іншому кінці приймальні, над якими у масивній золоченій рамі висить монументальне полотно «Прометей». На ньому зображено прикутого важкими ланцюгами до крісла могутнього чоловіка у дорогому сірому костюмі, навколо якого товпляться діти в чорних строгих костюмчиках, що нагадують маленьких працівників похоронної контори. Піджак і білосніжна сорочка на чоловікові розстебнуті, так що видніється атлетичний торс, спотворений від грудей і аж донизу відразливим неохайним розтином, з якого у простір картини струменить сліпучо-вогненне сяйво. Дівчинка з бритвою в руці порпається в нутрощах чоловіка, від чого на його красивому обличчі застиг вираз благородного страждання, а блідими личками дітей блукають гримаски хижої жадібної цікавості. Картина тоне у мороці приймальні, але типу із землистим обличчям її сюжет відомий до найменших дрібниць, так само як і той, хто її малював, а також в якому місці це відбувалося і за яких обставин.

А обставини, варто зізнатися, були не найкращі, бо тоді якраз на сьоме все завалило снігом, і техніка, як завжди, не справлялася, не кажучи вже про людей, і довелося йому ловити таксі, бо всі відомчі машини безнадійно буксували десь по геть непроїзних вулицях міста і сліпо повзли у сніжній заметілі ще менш придатними для пересування дорогами передмість, а та вошива конторка була якраз за містом, в якійсь дірі, назви якої він навіть згадати потім не міг. І якою кров’ю він потім вивозив цю картину — в прямому сенсі кров’ю, бо інакше не випускали, а тільки мовчки світили голодними очима у ранніх осінніх сутінках, і найбільше наполягав саме художних, отой їхній доморощений периферійний геній — увесь час шкірився і бурмотів щось про інститут меценатства і пожертви на розвиток мистецтва. Отож, таксиста довелося їм віддати, а що поробиш — держава має підтримувати талановитих митців, особливо якщо вони продукують актуальне і потрібне державі мистецтво. А тоді виснажлива дорога назад у роздовбаному таксистському Ланосі, і той їхній клятий ліс — хто ж знав, що там у них старий, вже багато років запечатаний цвинтар, і що місцевим всі оці розпорядження Міністерства Тепла і Управління — до одного місця, і теплотрасу до цвинтаря давно перекрили, а труби викопали і здали на метал, і вже ясно, що ніхто не міг уявити, до чого тут у них все дійшло і яким чином ті вирішують питання з обігрівом. Словом, одні варті інших. А йому тоді довелося попетляти лісом, добре, що хоч стара військова дорога, на відміну від цих, нинішніх, була в нормальному стані, а могутні крони дерев не дали їй остаточно зникнути під снігом, але він на все життя запам’ятав той осінній засніжений ліс і ту дорогу і вогники в хащі обабіч дороги — як вони в сутінках мчали паралельно машині і сміялися холодним морозним сміхом, від якого на вікнах машини утворювалися химерні морозяні візерунки, блокуючи склоочищувачі. А потім вони почали один за одним вискакувати на дорогу і кидатися на капот і під колеса, і як він навіжено крутив кермом і думав лише про те, що ось, якщо сьогодні вибереться звідси, то піде в церкву і поставить свічку за упокій душі того таксиста, хоча він так і не дізнався його імені, а потім, коли вже поночі з кільцевої в їхав у місто, якось увесь обм’як, розтікся у незручному, продавленому контурами чужого тіла кріслі і постійно заходився диким сміхом, який рвався звідкілясь із порожнечі, яка того дня утворилася у нього всередині.

А свічку так і не поставив, і таксиста того намагався не згадувати, хіба що в таких випадках, як тепер, коли свідомість самовільно дістає зі старої рипучої скрині пам’яті спогади про ті непрості, але по-своєму цікаві часи. Ех, молодість! Зараз би він у таке не вплутувався. З віком, знаєте, приходить досвід, а з досвідом і обережність, і своєрідна хитрість. Та й Міністр вже тут сидить геть інший — заради цього лицемірного гімна в костюмі він би навряд чи на таке підписався, ні тоді, ні, тим більше, тепер, злостиво думає тип із землистим обличчям, вдоволено дослухаючись до могутнього тепла, яке палахкотить десь в області малого таза і рівномірними поштовхами розливається звідти всім тілом.

Підійшовши до дверей, він на мить побожно зводить очі до картини і завчено бурмоче «освіти своїм священним вогнем наші вологі душі», а тоді стукає і обережно заходить у міністерський кабінет. Міністр, як завжди, кривить своє широке обличчя у незадоволеній гримасі. Він відриває важкий, мов гиря, погляд від розкладених на столі паперів і повільно зводить його на типа із землистим обличчям.