Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

На обличчі Адріана сяйнула широка божевільна посмішка, адреналін в його крові досяг піка. Ще ніколи він не почував себе настільки щасливим і переможцем. В його руках було все, про що він міг лише мріяти: корона, піддані, ціле королівство, трон. Звісно передбачено було, щоб королева була поруч, але з її відсутністю він міг змиритися. Майже змиритися.  

— Сільсіє, — його голос був холодним, як лід, коли він заговорив, — ти думаєш, що зможеш втекти від мене? Ти справді думаєш, що я тебе відпущу?

Але Сільсія не зупинилася. Вона вирвалася вперед, сподіваючись, що її заклинання «Slēpt» приховає її від переслідувача, принаймні на деякий час. Її обличчя було залите потом, але в її очах залишався вогник рішучості. Вона знала, що не може довіряти Даерону, що не може просто так померти тут в клятому старому храмі, як його дружина.

Темрява здавалася живою, вона відчувала, як вона намагається дотягнутися до неї, увійти всередину її душі. Але в Сільсії все ще залишався промінь світла, і вона не дозволила йому згаснути. Вона не дозволить Даерону взяти верх.

Вона помчала коридорами палацу, залишаючи позаду той жахливий момент, коли її життя перевернулося догори дриґом. Її тіло горіло від напруги, але вона знала, що повинна продовжувати бігти. Адже це був єдиний спосіб врятувати своє світло від темряви, яка вже поглинула того, кому вона пробувала довіритися.

Адріан повстав перед нею різко, виростаючи із під землі, вкритий чорною хмарою. Сільсія повільно позадкувала, обережно крокуючи, так коли він зробив крок у її бік, вона зупинилася. Адріан наступав, аж доки не підійшов надто близько. Близько, щоб завдати йому удару, що власне Аберхат й зробила.

В її руках блимнув відблиск руків’я канаріс, за мить з'явилося лезо із темряви. Не роздумуючи ні хвилини, Сільсія вдарила ним, різко, направляючи в цей удар всю свою ненависть і біль.

Адріан ледве встиг відреагувати на атаку, коли лезо з темряви врізалося в його тіло. Він скривився від болю, але його очі все ще палахкотіли холодною рішучістю. Він схопився за місце удару, але його рука пройшла крізь те, що вже перетворювалося на тінь. Він відчув, як магія Сільсії проникла в нього, залишивши пекучий слід, але не зупинила його.

— Я тобі відплачу тобі тою ж монетою, але це буде не сьогодні! — прошипіла вона, лезо клинка зникло, а вона не чекаючи, зірвалася знову на біг.

Сільсія не витрачала часу на те, щоб оцінити результат свого удару. Вона знала, що час працює проти неї, і навіть цей короткий момент перемоги був лише відтягуванням неминучого. Її ноги знову понесли її вперед, серце колотилося в грудях, і вона відчувала, як адреналін знову захоплює її.

Темрява, що оточувала Адріана, здавалась живою, і вона тягнулася за нею, намагаючись утримати, перетворити її страх на свою силу. Але Сільсія не піддаватися, її сила волі була міцною, як ніколи.

Коридори здавалися нескінченними, кількох днів було достатньо, щоб добре запам'ятати цей палац як свої п'ять пальців. Вона повинна була знайти спосіб втекти, сховатися або принаймні виграти час, щоб переосмислити ситуацію.

Адріан, попри удар, повільно рушив за нею. Його постать була вкутана темрявою, що здавалася майже фізичною. Він не поспішав - він знав, що Сільсія не могла далеко втекти. Вона могла бігти, але від нього, від його нової сили їй все одно було не втекти. Він був упевнений, що це лише питання часу, поки вона вичерпається.

Але Сільсія не збиралася здаватися. Її єдина думка була про виживання, і вона не могла дозволити собі більше помилок. Вона обрала шлях через вузькі коридори, сподіваючись знайти прихисток, де зможе сховатися хоча б на мить. І хоча темрява переслідувала її, Сільсія знала, що всередині неї є щось, що Адріан не зможе забрати - її власна сила і воля до життя.

«Я королева Оус-Доал! Я так просто не помру!»

***

Навіє швидко присіла поруч з Роувеном, її серце затріпотіло від страху та хвилювання за нього. Вона бачила, як він ледь тримався, і магія, що завжди була його силою, тепер здавалась його слабкістю.

— Ми мусимо щось зробити, — сказала вона, шукаючи його погляд. — Як це можна зупинити?

Роувен зціпив зуби, відчуваючи, як його сили виснажуються. Його обличчя було блідим. Уайт, відчуваючи, як магія витікає з його резерву, намагався знайти розумне обґрунтоване пояснення для цього. Його почуття до Сільсії були заплутані, але глибокі, і думка про те, що вона могла використовувати його магію, щоб захистити себе, розривала його на частини. Він завжди знав, що їхня магія була особливим зв'язком, і тепер цей зв'язок міг коштувати йому життя.  

— Вона… Вона використовує мою магію, — промовив він, тяжко дихаючи, і спробував підвестися на ноги. Його голос був наповнений бентеженням, наче він не міг повірити в те, що відбувається. — Я навчав її цьому… Навчав, щоб вона могла себе захистити, але…

Роувен зупинився, намагаючись осмислити ситуацію. Сільсія, яку він кохав, тепер використовувала його магію проти нього самого. Всі ті години, які вони провели разом, працюючи над заклинаннями, тепер поверталися до нього з нищівною силою.

— Вона… Вона це робить, щоб врятуватися, я впевнений… — він намагався виправдати її, говорити собі, що вона не хотіла йому нашкодити.

Але гірка правда проникала в його свідомість як отрута, і він не міг ігнорувати її.

— Або таким чином вона повертає тебе до палацу. Трясця! Тряся! Трясця! — Навіє не стримувала свій гнів.  — Потрібно зупинити це, інакше ти не витримаєш.

Він знав, що повинен знайти Сільсію, щоб з'ясувати правду, але також розумів, що може виявити те, що зламає його остаточно.

— Я маю знайти її, — тихо сказав він, зібравши залишки сил. — І зрозуміти, чому вона це робить. Мені потрібно повернутися в палац.

— Ти зараз серйозно!? Нас шукає з пів дюжини охоронців,  ми на пів дороги… трясця, Роу!

— Якщо ми продовжимо, я й так не дійду. Сільсія продовжує тягну мою магію. Вона точно кличе мене.