Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Та одного разу, чи то мені було років з вісім чи дев'ять, я й сам вирішив покликати зайців. Покликав і вони прийшли. І танцювали. А із ними разом затанцювали квіти, загойдалися дерева, піднявся вітер й вдарив такий проливень, що ми насилу дістались живими додому. А потім батько сказав, що, мабуть, ще рано мені кликати зайців…Цілий тиждень по ночах у лісі вили вовки та бозна що ще. І більше батько не брав мене на такі прогулянки.

Я зітхнув, дивуючись цьому спогаду, наче це трапилось не зі мною, і продовжував оповідь: 

- А до того, кропива відшмагала дурня Недана, молодшого сина Ваніва, це ще як ми зовсім малі були…Відшмагала, бо він мучив кошеня та тому що я наказав ій. А я навіть не підозрював що так можуть не всі люди. Батько лише поговорив із Неданом і ми ніколи не поверталися до того випадку. Чи батько змусив малого забути те що той бачив? Я не знаю. Та я почав…Мені стало страшно. І чим більше я дорослішав тим більше хотів розібратися у цьому, але батько все більше закривався. 

Я замовк, оживляючи у голові дивні спогади з дитинства. Вже дуже давно я не згадував те, і дивне відчуття наче це усе трапилось не зі мною не залишало мене. Наче то були чиїсь примарні сни.

- Ще витягнув з колодязя лисицю. Вона впала, бідолашна, і ніяк не хотіла залазити до бадді, що батько скинув униз аби врятувати тваринку. Боялася. А я…наче відчув її страх, і заспокоїв, і попрохав залізти до того цеберка, щоб ми її врятували. Хижачка послухалася мене. Батько, як ти розумієш, навіть не зауважив на це.

Родосвіт слухав уважно, завмерши з кухлем у руці.

- Після того разу батько дав мені…Нічого. Неважливо.

- Що він дав тобі?

- Та нічого. Просто камінця. Від нього в мене дзвеніло у вухах і я ще довго нічого такого не бачив. 

- І де він зараз, той камінець?

- Загубив.

Брат кивнув, мовляв, продовжуй.

- Це все. Так, я кликав зайців, розумівся з лисицями, наказував кропиві, та іноді бачив те, що було сховано. Через те і не ходжу до кладовищ вже досить давно. Щоб, знаєш, не побачити…що не треба. Але того хіба вистачить? Ти звичайно, маєш рацію. Ми просто маємо десь сховатися, поки…поки не стане зрозуміло що робити далі. Ризикувати й йти до моря шукати ту башту - небезпечно, я розумію…

Я замовк, не в змозі продовжити розповідь. Родосвіт замислився і почухав лоба. Відповів він не відразу, наче добирав слова. 

- Отож, ми не відаємо чи ти дійсно зможеш побачити ту кляту башту. І навіть якщо ми дістанемося до того моря, можемо блукати берегом до скону, я все правильно зрозумів?

- Взагалі так, але…

- Але? 

- Але я міг би потренуватися дорогою. 

Перш ніж брат знов загарчав на мене, я промовив скоромовкою: 

- Звичайно я витворяю щось таке, коли найменше на це очікую, та я гадаю я можу збагнути що до чого. З часом. 

- З часом, - пролунало братове і він замислився. Знов запала тиша, я вже доснідав, та не ворушився щоб не накликати братового невдоволення.

- Добре, збираймося. Нам ще йти сьогодні до самісінької ночі, а ми вже засиділися. 

- А куди саме?

- За порадою.

- Так, але куди?

Брат подивився на мене так, що я сам і відповів:

- Менше знаю - краще сплю.

- Саме так.