Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Я трохи покрутився на лежанці, проте сон остаточно втік від мене. Думки знову повернулися до багатостраждальної голови. Можливо, брат тренуватиме мене? Дасть меча, чи навчить користуватися арбалетом як треба, а не для годиться. А може візьме мене із собою на полювання? Будемо мисливцями разом. 

Та одразу ж до мене дійшла безглуздість цього припущення. Ні на мене, ні на нього вже не чекали у князівських лавах. Там гадали, що нас більше не існує. Колодар цим попіклувався.

Тепер в нас є шанс тільки якщо я зможу побачити ту дивну башту у морі. Або десь коротати свій час, подаль від Кадничів, від усіх. У приступі відчаю я вперив очі у стіну. Давай-но! Покажи мені що зовні! Як це було з коржиком, з мерцями на тому возі, з княжим роз’їздом, з дівою. Та очі вперто показували мені лише потемнілу деревину на стелі. 

Ще довго буравив я поглядом стелю, підлогу, усі стіни, вогонь, власну руку, поки злість не взяла верх у цьому двобої.

Нічого не вийде. І яка ж тоді з мене користь?

Якби ж я міг…якби ж тільки я показав братові на що я здатен, я впевнений, він би послухав мене. Ми б у мить знайшли ту башту і врятували б усіх. Кадничі, Ваніва, нас. Розлючений і виснажений я заснув, коли багаття вже знову затихало у грубці. Останньою була важка думка, що те, що лежало в тій башті, насправді не допомогло б Склавіні, навіть якби ми дійсно дістали ту річ для Колодара.

Я прокинувся, а зовні вже стояв білий день. М’язи добряче боліли, все тіло задеревеніло від довгого сну, але я все ж таки відпочив.

- Ти мене не розбудив, - звинуватив я Родосвіта, що порався біля вогню. Звідти тягнуло смаженою дичиною і я як міг швидко підвівся.

- На, поїж трохи, - він простягнув мені чашу із кип’ятком і шмат розігрітого м’яса. - В одному майстер був правий. Ти дійсно вже на примару скидаєшся. Тобі потрібні сили, якщо хочеш здолати цей шлях. Будь-який шлях.

Я зітхнув і поліз до скриньки. Звідтіля дістав рештки ягід. Простягнув частину братові і собі додав до кип’ятку.

- Дякую. 

- Це у жодному разі не шмат оленини, і на смак нічого вражаючого, та врятує нас від застуд і цинги, - відказав я, діловито розчавлючи ягоди у гарячій воді. 

Несподівано брат мені посміхнувся. Вперше за весь цей час. Вперше відтоді, ох, та це було вперше за все моє життя. Замість різок, я отримав братову посмішку. Я підняв брови, очі трохи на лоба не полезли, а Родосвіт знову щиро посміхнувся до мене.

- Не зважай. Просто ти мені нагадав одного мого старого приятеля. Він також знається на ягодах-коріннях і зазвичай повчає мене з цього приводу.

- Справді? Це ж добре. Я маю на увазі, добре що у тебе є друзі, бо…

- Бо?

- Важко собі уявити, щоб ти був приязний із кимось, - сказав я, перш ніж подумати над словами.

Родосвіт пирхнув і вголос розсміявся.

- Дотепно. Твоя вдача, що я досить приязний із тобою, Бісе. 

- Знов здоров! Не кликай біди до мене! Не клич мене тим злим іменем! - розлютився я миттю, коли брат пригадав ім’ячко, яким він мене доводив у дитинстві до сказу. 

- Вже пізно бідкатись, біда прийшла до нас сама, брате. Хай як її звали чи ні, - спокійно відказав брат, зосередившись на їжі.  

Розмова затихла і запала тиша. Ми снідали, вогонь майже догорів, що натякало мені що ми скоро покинемо наш притулок і підемо далі. Та куди? Я не мав жодного уявлення. 

- То що там за історія про батька та надприродні сили? Я знаю, ти бачив вночі. Тож це є правда і Колодар не збрехав. Це вражає. 

Я не очікував допитів і закляк. Важко позіхнув і опустив голову додолу.

- Це розповідь не на одну хвилинку…

- Розповідай. Ще трохи часу в нас є.

Я сперся на стіну і ледве стримався щоб не сховати обличчя у долонях. Вони одразу ж спітніли і я сховав їх під пахвами. Як у дитинстві. Та я знав, Родосвіт очікує на розповідь. І, хоча і боявся його реакції, розумів, що маю щось сказати. 

Дивно, але він почав цю розмову сам. І навіть без крику.

- Ти виріс…і дуже змінився. Я коли побачив тебе цього разу, одразу впізнав. Ти дуже схожий на батька, - його слова здалися мені докором. Я підняв очі, та побачив стурбованість на обличчі брата. Не образу, не докір. Це теж було вперше відтоді як він повернувся додому. 

- Так. Дід Міхор постійно це каже. А ще каже, що з мене жодної користі. Тож ви маєте спільну думку. Коли ж прийшов холод, це справдилося. Раніше…раніше я міг таке, що…Я маю на увазі, раніше я хоча б міг відчувати живе. Тварин, рослини, землю. А тепер ні. Може, то через холод. Все ж поснуло. Та й бачити крізь речі…це не кожен раз спрацьовує. А інколи… 

Брат підвів брову і мене понесло:

- Батько з дитинства вчив мене розрізняти квіти, збирати їх. А потім брав із собою, показував що, як і де росте. Лише не розказав що я можу трохи більше за те... Мені подобалося ходити з ним до гаю по перстач, або до гниловоддя збирати жаб’ячу траву. Подобалося, бо я знав, як завершимо роботу, на самісінькому заході сонця він показуватиме мені чудеса. Підійме опале листя одним лише поглядом й примусить його шалено носитися по усьому переліску. Або покликає з дубняків зайців і ті станцюють для нас дригу. І я захоплювався тими прогулянками, - голос закляк сам собою. Довелося зробити добрячий ковток з кухля, щоб зібратися з духом і продовжити.