Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

— Ви що, зовсім не їли? Відтощали то як!

Мене дружно згребли в обійми і зацілували щоки. Алекс із друзями поїхав додому. А дідусь із Надією поїхали до нас додому. Батько з матір'ю приїдуть тільки через тиждень.

— Я не почула відповіді? Те, що я зазвичай готую — найпростіший рецепт!

— Сонце наше, — сказав радісний Дерек, — ми або забували приготувати, або продукти купити. І харчувалися покупною готовою їжею.

Ми з Надією переглянулися і подивилися суворо на хлопчаків.

— Ви їжі замовили?

— Ага! — дружна відповідь.

— Ви сьогодні вдома?

— Так!

— Тоді вперед, картоплю чистити!

Дідусь розреготався.

— Як мені цього не вистачало.

Ближче до навчального року відновила свої віддалені заняття з Юнуру. Він так само не хотів говорити, через що перейшов працювати в іншу школу. І просив не переводитися до нього.

— Це через мене? Я щось не те зробила?

— Ліє, я хіба відмовляюся займатися з тобою? Просто не все я можу тобі сказати.

Мою коротку розмову чули батьки. Батько з дідусем переглянулися якось похмуро. За тиждень до початку навчання Алекс поїхав до академії. Напередодні ввечері ми добре погуляли, і я, з легкою тугою, відпустила друга. А потім у мене почалися заняття в школі і віддалені заняття з Юнуру. Мови я кілька разів на тиждень займалася так само, як і малюванням. Тільки танці були щодня. Але тепер ми вже готували спокійну дитячу казку, без будь-яких жахів.

На першому ж занятті з магії однокласники мене обступили і Тім запитав:

— Що ти робиш крім школи? Тут ти тільки магію відвідуєш.

— У мене щодня танці. Тепер ставимо дитячу казку, через місяць зможете прийти подивитися. Сподіваюся, хоч тоді нічого не трапиться.

— А ти знаєш, хто вас викрадав і що їм було потрібно?

— Ні, мені не сказали.

— А ще чим ти займаєшся?

— Мови вчу, малюю і далі за програмою вчуся.

— А крім навчання?

— Ну із Сашком сьогодні буду гуляти. На скейтах кататися в парку, там, де роллердром.

— Що за Сашко? Хто він?

— Це вона, Олександра. Наша ровесниця. Скейти чи самокати є?

— Так!

— Тоді теж можете приходити, покататися. Її брат за нами двома доглядає.

— Прийдемо! О котрій?

— Через дві години після школи. Вона у всіх однаково закінчується. А я якраз із танців повернуся.

Першими зустріла в парку хлопчаків, з ними прийшов батько Тіма, Генрі. А на мене налетіла Сашка і міцно стиснула в обіймах.

— Задушиш! — пискнула придушено.

Подруга відпустила зі своїх чіпких ручок і подивилася на новеньких. Хлопчики, такі хлопчики, скільки б їм не було років. Одразу приосанилися й усміхнулися. Ми встигли тільки трохи покататися, коли з вереском до нас кинулися близнючки. Із Сашею вони, завдяки мені, вже були знайомі.

— Тіна, Ріна! — зраділа Олександра — У нас поповнення в компанії!

А слідом ішла Лаура, мама дівчаток, і однією рукою котила візочок, у якому дико верещав один із молодших братів дівчаток, а поруч ішов старший. На нього раніше думали, що народиться дівчинка. Але батьків порадував син. Молодший хотів терміново вибратися і не хотів нічого чекати. А жінка знову була вагітною, на середині терміну і вже на межі самої розревітися.

Виплутавшись з обіймів дівчаток, потягла дружну команду допомагати Лаурі. Самі витягли вже затихлу дитину. Йому було три роки, від близнят знаю, що він дуже балакучий і примхливий. Старшому було двадцять і він був більш спокійний. Але варто було моїм однокласникам залишити скейти без нагляду, малюк Шон один взяв і вже сміливо розсікав майданчиком.

— Шоне! — крик Лаури — Візьми свій самокат, а хлопчакам віддай скейт!

На подив послухав і приїхав за своїм. Його мама дістала складений самокат із багажника візка, а батько Тіма допоміг його скрутити.

— Сьогодні ви тут із дорослих, це радує. Буде кому ловити дітей. Уже не встигну!

— Угу, — сказала похмуро і сховалася за Тімом, не дала йому обернутися і подивитися на мене — Там ще трійця ведмежат, мчить у наш бік.

Мене все одно знайшли й обступили. Шон подивився з цікавістю на однолітків. А ці кнопки стали проситися на руки.

— Я вас не підніму вже! Ви вже не карапузи однорічні, щоб вас тягати на ручках. Можу тільки обійняти.

Із задоволенням погодилися і мене п'ять хвилин обіймали і жамкали. Мої однокласники намагалися відтягнути ведмежат, їх ледь не покусали за це. Але зате із задоволенням бігали і каталися з нашою дружною компанією. Теяна повільно дійшла до лавки і присіла з батьками друзів.

— Оу, — тільки й зміг сказати Генрі, — проте в мене сьогодні пузатенька компанія. — Боюся питати, скільки вам ще?

Лаура розсміялася, спираючись спиною на лавку.

— Це вам за Теяну потрібно переживати, їй у будь—який момент. Здивована, що досі не народила.

— Я теж, чоловіка ледь на роботу випровадила. О, нарешті Рік приїхав. Привіт!

Дорослі з ним привіталися, Генрі помітив куратор нашого класу. Але залишити його з нами не зміг. Той прийшов просто подивитися, як ми взаємодіємо.

— Бідолаха, ось вони його дістали в школі, втік.

Батько подивився слідом за чоловіком, який швидко йшов, і злегка насупився. Але його відволікла Теяна.

— Ріку, так ти точно не проти, щоб мої ведмедики у вас пожили?

— Ми не проти. Чоловікові будеш говорити, що ти в лікарню лягаєш?

— Я ні, і поки не народжу нічого йому не скажу. Він же примчиться, нервуватиме. А з його габаритами шкідливо нервувати, до того ж, шкідливо для здоров'я оточуючих. О, а ось і моя рятівниця. Маїта, добрій день! Ти ще й із синами!

— Я і Теоса з Надією привела, вони вдвох будуть за дітьми доглядати. Нехай тренуються, згадують. Раптом скоро знадобиться.

— Вони не немовлята! — по-новому нагадала Надія моїй мамі. — І в мене, нагадую, стільки ж племінників, як тут дітей бігає. І нічого, справлялася.