astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- Клята п’яна хвойда! Де ж ти узялася на наші голови? Сподіваюся, що цей «павич» швидко знайде тебе і ти добровільно віддаси те, що взяла у нас… А якщо вона зрозуміла, що камінь коштовний? Тоді доведеться її «прибрати»… Ну якого біса він виставив його на видноті, коли у цій клятій квартирі є сейф?! Чорт! Щось ми усі надто розслабилися останнім часом…

Ян Вербінські повернувся ввечері з великою валізою у руках, втомлений та злий, а ось «Вомбат» до того часу нарешті зміг випорожнитися і почувався просто щасливим. Дивлячись на свого розлюченого колегу-контрабандиста, він відразу ж збагнув, що радіти йому доведеться недовго.

-Тільки не кажи мені, що ти її не знайшов, - підозріло зиркаючи з-під чола на Яна Вербінські, грізно промовив «Вомбат».

- Майже не знайшов, - уточнив молодий чоловік і всівся верхи на свою валізу.

- А це що за одоробло? – кивнув на неї роздратований «Вомбат».

- А… таке… - байдуже махнув рукою хлопець. – Тебе воно навряд чи зможе зацікавити…

- Що у валізі, Вербінські?! Мені вже до біса набридли твої кляті «сюрпризи»!

- Шубка з моєї нової колекції, яку та п’яна, довгонога і безмозка істота «потягнула» з моєї квартири разом із каменем! – люто гаркнув у відповідь хлопець, встаючи з валізи. Потім він з пересердя так сильно копнув її ногою, що вона, крізь прочинені двері, з тріском полетіла до іншої кімнати.

- То ти бачив ту кляту дівку чи ні? – вже спокійніше запитав свого не на жарт розлюченого та роздратованого колегу-контрабандиста «Вомбат».

- Ні, - буркнув той у відповідь і торкнувся лівого ока, яке почало сіпатися.

- Тоді, хто ж тобі повернув ту бісову шубу?! – раптом вибухнув гнівом товстозадий чолов’яга, дратуючись через надто в’ялу, як на його погляд, діяльність Яна Вербінські, яка стосувалася пошуку коштовного бадуляра. – Ти що, за ідіота мене маєш?!

- Стули пельку, Пі Джею! – огризнувся Ян Вербінськи, нарешті звертаючись до свого кримінального колеги по імені. Він завжди так робив, коли потрапляв до серйозної халепи і через власну розгубленість не знав як діяти далі.

Почувши своє ім’я, «Вомбат» злісно вишкірився і після невеликої паузи спокійно промовив:

- Розповідай усе по-порядку. Я уважно вислухаю тебе і тоді будемо вирішувати, що робити далі. Хочеш-не-хочеш, а камінь потрібно буде повернути за будь-яку ціну, інакше Ліно спочатку вб’є тебе, за те, що його втратив, а потім мене – за те, що не догледів. Ти ж його знаєш… Якщо оскаженіє, то нас не врятують ні твої зв’язки з елітою, ні мій товстий зад. І сховатися не вийде – знайде навіть у самій глибокій «норі» Всесвіту… Тож, сам розумієш, що з ним справді «жартувати» не варто.

- Гаразд, - важко видихнув Ян, а потім продовжив свою розповідь: - я дізнався від свого помічника, хто вона така і звідки. Довелося летіти до неї «на хату» аж у Парадізо…

- У Парадізо? – насторожився «Вомбат» і як зрозумів хлопець, він був дуже здивований почутим. – Ти часом нічого не плутаєш?

- Не дивися на мене так, - «відмахнувся» Ян Вербінські. – Так, у Парадізо. Вона справді там мешкає, хоч і виглядає, як справжня хвойда з Саламіну. Насправді, вона – донька голови одного з секторів у Астрополісі, аристократка, така собі, Помпонія Мінакіс.

- Ну, нічого собі! – промовив «Вомбат», іще більше витріщив очі і присвиснув.

- Не очікував? – уїдливо вишкірився на те Ян.

- Ще б пак! Боже мій, аристократка та ще й донька космічного магната… Чомусь я впевнений у тому, що вона може добре знатися на коштовностях… І де вона, до речі? З ким ти спілкувався стосовно неї?

- З її матір’ю, - відповів хлопець і схопився за своє ліве око, яке знову почало сіпатися. – Іще те стерво!

- Ти хоч не прохопився при ній про камінь?

- Не повіриш – якось не додумався! – гаркнув у відповідь хлопець і з докором глянув «Вомбатові» у вічі. – Не такий я вже «закінчений» ідіот, яким ти мене вважаєш. Навряд чи її мати знає про існування «нашого» каменя. Я лише попросив її повернути мені украдені речі не перераховуючи їх і отримав тільки шубку. Про камінь пані Мінакіс і словом не обмовилася. Коли я розмовляв з нею, то уважно спостерігав за її обличчям і можу лише зауважити, що вона – тупоголова істеричка, яка не те, що бадуляр від уламка кольорового скла не відрізнить, а й не зможе назвати своєї повної адреси. Словом – тупа «курка». І досі у голові гуде від її клятого «кудкудакання»…

- Усе це – зрозуміло… - пробурчав роздратований «Вомбат». – Але ж дівка де?!

- У Астрополісі, - відповів Ян Вербінські. А потім додав: - З допомогою місцевих жандармів, які змогли зв’язатися з митниками космічного порту у Парадізо, я дізнався, що вона полетіла саме туди… Точніше, на такий собі, планетоїд-курорт – Луна-202, який знаходиться у квадраті 709-В(b317me), сектору F7d168«U» - 12. Коротше кажучи, десь аж у самій «дупі» Астрополіса.

- Це недобре… дуже недобре… - замислився «Вомбат» і активізував свій контур зв’язку. Той вмить синхронізувався з імплантованою у руку мікроконсоллю, після чого відбувся зв'язок з Всесвітньою інформаційною мережею. Його цікавило абсолютно усе, що стосувалося планетоїда. За кілька секунд чолов’яга отримав потрібну інформацію і розвернув руку долонею догори. Над нею у просторі вмить з’явилося голографічне зображення Луни-202.

- А він – невеликий, - зауважив Ян Вербінські, вивчаючи уважним поглядом голографічну сферу з сірою поверхнею. – Якщо це курорт, то кількість його населення суттєво збільшується лише у вихідні та на свята. Тож, знайти ту кляту «породисту» хвойду таки можна. Питання лише у тому: скільки часу це займе?

- Ти забув про наявність поряд з ним малого космічного треку, де відбуваються перегони. Зовсім скоро там ніде буде яблуку впасти, адже його «окупують» фанати космічних гонок, представники букмекерських контор, ціла купа недолугих роззявляк та навіть дрібні кишенькові злодії. І серед них усіх потім спробуй її знайди…