Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Елл носом. Дівчина майже машинально простягнула руку, щоб погладити їй ніс, а тоді забрала в мене повіддя.

— Думаєш, це добра ідея? — запитала Крін, коли я повернувся, щоб навантажити інших коней.

— Сірохвоста лагідна, мов ягнятко.

— Те, що Елл придуркувата, як вівця, — сердито відповіла Крін, — ще не означає, що вони гарна пара.

Тут я мимоволі всміхнувся.

— Ми уважно постежимо за ними десь із годинку. Якщо нічого не вийде, то нічого не вийде. Але іноді найкраща допомога для людини — це допомогти комусь іншому.

***

Я спав кепсько, тож того дня був утомлений удвічі сильніше. В животі було неприємне відчуття, а ще я почувався шорстким, неначе хтось шліфував мені шкіру і здер перші два шари. Я мало не піддався спокусі задрімати в сідлі, та совість не дозволяла їхати верхи, поки дівчата йтимуть пішки.

Тож я плентався далі, ведучи свого коня й засинаючи на ходу. Однак того дня я не міг поринути у зручний напівсон, до якого часто вдаюся, коли ходжу. Мені дошкуляли думки про Аллеґа; я роздумував, чи він досі живий.

У Медиці я дізнався, що поранення, яке я завдав йому в живіт, є смертельним. Також я знав, що така смерть повільна. Повільна й болюча. За належного догляду він міг померти аж за виток. Та й навіть сам на краю світу міг прожити з такою раною не один день.

Не один неприємний день. Із початком інфекції до нього прийде марення з гарячкою. З кожним рухом рана відкриватиметься заново. Ходити ногою з розітнутим сухожиллям він теж не міг. Тож якщо йому захочеться рухатися, то доведеться повзти. Тепер він уже мав потерпати від голодних спазмів і палати від спраги.

Але не померти від спраги. Ні. Я залишив поблизу міх, повний води. Поклав його поряд з Аллеґом, перш ніж ми пішли. Не з доброти. Не для того, щоби зробити його останні години більш стерпними. Я залишив міх, бо знав, що з водою Аллеґ довше житиме й більше страждатиме.

Залишити йому той міх із водою було найжахливішим діянням у моєму житті, і тепер, коли мій гнів остигнув і перетворився на попіл, я шкодував про це. Я думав, наскільки довше Аллеґ проживе завдяки йому. На день? На два? Вже точно не більше, ніж на два. Про те, якими будуть ці два дні, я старався не думати.

Але навіть викинувши Аллеґа з голови, я мусив боротися з іншими демонами. Я згадував ту ніч уривками, згадував те, що казали лжеартисти, коли я їх нищив. Звуки, з якими мій меч устромлявся в них. Запах їхньої шкіри, коли я їх таврував. Я вбив двох жінок. Що сказала би про мої дії Вашет? Хто й що подумав би?

Через виснаження від тривоги й безсоння мої думки кружляли такими колами до кінця дня. Я за звичкою отаборився й самим лише зусиллям волі підтримував розмову з Елл. Час для сну настав, коли я ще був до цього неготовий, і я незчувся, як закутався у свій шейд перед наметом дівчат. Я нечітко усвідомлював, що Крін почала кидати на мене такі самі стривожені погляди, як попередні два дні на Елл.

Я годину пролежав із круглими очима, доки не заснув, думаючи про Аллеґа.

Тоді мені снилось, як я їх убиваю. У своєму сні я бродив лісом, наче непохитна похмура смерть.

Але цього разу все було інакше. Я вбив Отто, і його кров оббриз­кала мені руки, наче гарячий жир. Відтак я вбив Ларена, Джоша й Тіма. Вони стогнали та кричали, корчачись на землі. Їхні рани були жахливі, та я не міг відвести погляд.

А відтак змінились обличчя. Я вбивав Терена, бородатого колишнього найманця зі своєї трупи. Далі вбив Тріпа. Відтак ганявся за Шанді крізь ліс, тримаючи в руці оголений меч. Вона кричала, ридала зі страху. Коли я нарешті спіймав її, вона вчепилася за мене, збила мене на землю, сховала лице в мене на грудях і заридала.

— Ні, ні, ні, — благала вона. — Ні, ні, ні.

Я прокинувся. Я лежав на спині, жахаючись і не знаючи, де кінчається мій сон і починається світ. За одну коротку мить я збагнув правду. Елл виповзла з намету й лежала, скрутившись біля мене калачиком. Її личко притулилося до моїх грудей, а долоня відчайдушно хапалася за мою руку.

— Ні, ні, — ледве вимовила вона. — Ні, ні, ні, ні, ні.

Елл відібрало мову, і її тіло задрижало від безпорадних ридань. Моя сорочка змокла від гарячих сліз. Рука в тому місці, де за неї схопилась Елл, кровоточила.

Я видавав заспокійливі звуки й розчісував їй волосся рукою. Урешті вона таки заспокоїлась і кінець кінцем поринула у виснажений сон, не припиняючи міцно триматися за мої груди.

Я лежав геть нерухомо, бо не бажав розбудити її вовтузнею. Зуби в мене були стиснені. Я згадав Аллеґа, Отто й усіх інших. Згадав кров, крики й запах горілої шкіри. Згадав усе це й уявив собі найгірше, що міг би з ними зробити.

Більше в мене таких кошмарів не було. Іноді я думаю про Аллеґа й усміхаюся.

***

Наступного дня ми дісталися Левіншира. Елл уже оговталася, проте лишалася тихою й відстороненою. Та все ж тепер усе відбувалося швидше, особливо зважаючи на те, що дівчата вирішили, ніби достатньо відновилися, щоб по черзі їздити на Сірохвостій.

До полудня ми подолали шість миль. Дівчата збуджувалися дедалі сильніше, бо почали впізнавати дещо в навколишніх теренах. Форму пагорбів на віддалі. Зігнуте дерево край дороги.

Але з наближенням до Левіншира вони затихли.

— Він просто за тим узвишшям, — сказала Крін, злізаючи з чалого. — Елл, тепер їдь ти.

Елл перевела погляд із неї на мене, відтак на свої ноги. Похитала головою.

Я подивився на них.

— З вами усе гаразд?

— Батько мене вб’є, — ледве прошепотіла Крін. Її лице було сповнене серйозного страху.

— Твій батько буде сьогодні одним із найщасливіших людей на світі, — зауважив я, а тоді вирішив, що найкраще бути чесним. — Можливо, він також розсердиться. Але це лише тому, що останні вісім днів був наляканий до нестями.

Крін це начебто трохи заспокоїло, зате Елл розплакалася. Крін обійняла її обома руками, видаючи ніжні звуки.

— Зі мною ніхто не одружиться, — хлипала Елл. — Я збиралася вийти за Джейсона Вотерсона й допомагати йому керувати крамничкою. Тепер він не одружиться зі мною. І ніхто не одружиться.

Я перевів погляд на Крін і побачив, як той самий страх відбивається в її вологих очах. Але у Крін очі були сердиті, тоді як в очах Елл не було нічого, крім розпачу.

— Всякий, хто так міркує, дурень, — заявив я, намагаючись говорити якомога переконливіше. — А ви надто розумні й надто прекрасні, щоб виходити заміж за дурнів.

Це начебто дещо заспокоїло Елл, і її погляд піднявся до мене так, ніби вона шукала чогось гідного віри.

— Це правда, — сказав я. — І ти ні в чому з цього не була винна. Постарайся пам’ятати це наступні кілька днів.

— Ненавиджу їх! — сплюнула Елл, здивувавши мене раптовим спалахом люті. — Ненавиджу чоловіків!

Вона вчепилася в повіддя Сірохвостої так, що кісточки пальців побіліли.