Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Вогонь спалахнув миттєво. Однієї іскорки вистачило, щоб паливо, розлите довкола, зайнялося яскравим полум'ям, яке разом рушило до будинку, закриваючи входи та виходи. 

Ритка, хапаючись за голову, заверещала. Приголомшливо, на весь голос. Дивилася за спину чоловіка, де колючі язики полум'я жадібно розповзалися по маєтку, і своїм очам не вірила, що все закінчується саме так. Бажаючи почати з чистого аркуша, нізащо б не думала, що попередній аркуш доведеться випалити вщент у прямому сенсі слова. 

Рощин тим часом у кілька широких кроків подолав відстань, що розділяла їх, обхопив обличчя дівчини в кільце своїх рук і вп'явся губами в дівочі вуста. Жадібно, наполегливо, нетерпляче. Закінчив поцілунок так само швидко, як і почав. Маргарита відштовхнути не встигла, сам усунувся. З якимсь гірким жалем глянув на неї та відступив, спиною наближаючись до вогню. 

– Всіх благ тобі, Королево. Щасливо залишатися, – відсалютувавши рукою, відвернувся. 

Одинцова зітхнути не встигла, не те що відповісти, коли Рощин з ноги вибив вхідні двері, що горіли, і кинувся в саме пекло. 

– Ні, Кирило! – вирвалося у Маргарити, коли чоловік зник усередині. 

Гучно потріскуючи, полум'я перемістилося зовні всередину дому. Як на зло, нікого довкола не спостерігалося, щоб попросити про допомогу. Вогні витанцьовували в неприборканому танці, зачаровували та манили містичною силою. Те, що відбувалося, нагадувало страшний сон. Багаття злизувало все, що траплялося на шляху. Вітер, що розгулявся, роздмухував язики полум'я, які швидко з будинку перекидалися на близькі прибудови: будиночок охорони, сараї та стайню. Затріщали шибки. Дерев'яні балки, що утримували вхідний портал, затремтіли. Запах диму і гару неприємно залоскотав ніздрі. Зсередини почувся тріск вогненної стихії, що поширювалася там. 

Що він творить? 

Маргарита впала на коліна, заливаючись солоними сльозами та спостерігаючи як силует Рощина ховається в темряві будівлі, що горіла. Адже згорить живцем. Психопат! Через неї. Через її дурість і нездатність вгамувати його біди. Як їй жити ще із цим? 

Багато разів злилася на Кирила. Вважала, що ненавидить його. Готова була власноруч придушити. Мріяла, щоб одержав по заслугах. Але ніколи й аж ніяк не бажала смерті, тим більше такої страшної та кривавої. Ні тому жорстокому та владному Рощину, якого знала завжди; ні особливо цьому, справжньому і вразливому у своїх одкровеннях. 

Він не повинен померти! Не тут і не таким чином! Не з її вини! 

Не розуміючи, що діє щонайменше безрозсудно, Ритка піднялася і на хитких ногах побігла до будинку, на ходу скидаючи пальто і відриваючи зі злощасного вечірнього плаття довгий хвіст, що плутався під ногами. Відкинула шматок тканини, який одразу опинився у полоні вогню, і, не відчуваючи довгих язиків полум'я, що жаліли по дорозі, забігла крізь палаючу вхідну арку в особняк. 

Потрібно знайти Кирила. Витягти. Якщо не здатна відповісти на його почуття, зобов'язана хоч би подарувати порятунок та життя… За всяку ціну. 

Витискаючи максимальну швидкість і піднімаючи за собою клуби пилу, Олег мчав вузькою дорогою між виноградними полями до маєтку Рощина. Чорні хмари затягували небо, яке ось-ось прорветься, скинувши потік холодної води на землю. Це було б дуже до речі. Особливо над Золотою Рощею, що палала яскравим світлом. 

Величезні стовпи диму та червона заграва, що розповзалися над селищем, Чернишевський помітив здалеку. Серце стиснулося від колючого болю. Він здогадувався, що там сталося, але навіть уявно забороняв допустити найгірше, що може побачити. Та в міру наближення все яскравіше впадати в око широкі язики полум'я величезного вогнища, що з'їдало колись шикарний маєток. 

Тремтячими руками набрав номер пожежної служби. Там уже знали про надзвичайну подію і їхали на виклик. 

Страх невблаганно підступав до чоловіка, але намагався зберегти самовладання. Молився, як ніколи раніше за одне: нехай Ритка буде жива. Нехай знаходиться де завгодно, але не в місці, що перетворилося цим днем ​​на чистилище. Згоден був, щоб Рощин підлаштував пожежу як відволікаючий маневр, а сам відвіз кудись дівчину. У такому разі Олег знайде її, забере. Якщо вона тут, у самому епіцентрі пекла, то… 

Не дозволяв собі думати про це. Не хотів допускати неприємного домислу, що їдко розповзалося у свідомості, що кохана опинилася всередині будинку. Не хотів втрачати її. Не тепер, коли, пройшовши такий довгий і тернистий шлях, знайшов її нарешті. Сам готовий живцем згоріти замість неї. Що завгодно, аби його дівчинка була в порядку. 

Чим ближче під'їжджав, тим довшим здавався шлях. Останні кілометри завдовжки у вічність. Огидний стан невідомості. Стискаючи кермо, зціпив зуби, щоб не завити в голос від розпачу, все одно не поможе. Нічого не допоможе, якщо Ритка… 

Чорт! Вдарив по гальмах, зупинившись біля воріт особняка, де зібралися десятки місцевих роззяв. Вискочив із машини. Розштовхуючи людей, кинувся у двір, закричавши на ходу: 

– Якого дідька стоїте?! Пожежу треба гасити! 

Щось відповіли. Не чув. Нічого не чув. Мчав уперед, бачачи, як кілька чоловіків відрами тягають воду до будинку, намагаючись приборкати пожежу. Та, здається, для стихії це було схоже на виклик: там, де виплескували воду, жар стихав лише на секунди, щоб піднятися ще більшими язиками полум'я.