Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Маргарита, прикривши повіки, не чинила опір, коли чоловік смикав її знову і знову, ніби намагаючись вбити в неї просту істину – зрадниця. Вона й так це знала і погоджувалася, але вдіяти з собою нічого не могла. Змусити себе полюбити Рощина теж. 

– Ну чого ти мовчиш?! – різко відштовхнувши від себе дівчину, вибухнув Кирило, – Скажи хоч щось! Відмов мені в черговий раз! Принизь, розтопчи!.. 

Похитнувшись, Одинцова з жахом простежила за рваними перебіжками Рощина у дворі. Хапаючись за голову, він репетував на все горло, штовхав бруківки та колеса автомобіля. А потім, виламав одну з дощок забору, що захищав клумби від дороги, і став з усієї сили лупцювати нею по стовпу, автомобілю та всьому, що траплялося під руку. 

– Я ж вірив тобі більше, ніж Господу Богу! – розмахнувшись, ударив по дереву, неподалік Рити. Озирнувся на неї. Новий удар, що розбив дошку на дрібні тріски, – А ти зрадила мене! Зрадила! Проміняла на ментівську шавку! Прихвосня твого блудного татка! – стягнув із себе куртку, кинув на землю і, втоптуючи в багнюку, знову налетів на дівчину, вхопив за передпліччя, – Совість не мучить, скажи? Хоч трішки шкодуєш?! 

– Перестань трясти мене. Мені боляче, – несміливо подала голос дівчина. 

Краще б мовчала. Не провокувала на нові випади, які не змусили на себе чекати. 

– Боляче... А мені уяви, як? – примружившись, виплюнув їй в обличчя. 

Відштовхнув. Та так, що цього разу Рита, не утримавши рівноваги, впала на землю. 

– Мені жити не хочеться, ти це розумієш, чи ні? – розтираючи долонями обличчя, тремтячим голосом зізнався Рощин, – Я не уявляю себе без тебе. Я... З кожним твоїм словом усе більше думаю, чи не пустити мені кулю в лоба?.. 

Шалений погляд на Маргариту, що намагалася ніяково встати на ноги, і Рощин, сунувши руку за пояс у районі спини, дістав пістолет. Направив собі до скроні. Розпливаючись у дикій усмішці, простяг з істеричними нотками: 

– Ти цього хочеш? – насуваючись на Одинцову, – Немає людини – немає проблем. Я вистрілю в себе, а ти побіжиш до свого Вовкодава. Я буду мертвий, а ви всі задоволені та щасливі. 

– Кирило, ти зовсім збожеволів… – відступаючи, пролепетала дівчина, – Не треба цього робити. Будь ласка. 

– А, знаєш, ти маєш рацію, – спохмурнів, опустив пістолет. Розглядаючи кілька секунд Риту, схопив її за зап'ястя і потягнув до себе. Утиснувши спиною в груди, вкотре за останню добу тицьнув зброєю у дівочу скроню, – Я тобі кулю в лоб пущу. Не хочеш бути моєю, отже, не будеш нічиєю! 

– Кирило, заклинаю... – благала, тремтячи, як осиний лист, – Ти пожалкуєш. Олег... Він знайде тебе. Помститься. Тобі потім не жити. 

– Олег, Олег, Олег! – пирхнувши, відкинув пістолет геть, відхитнувся сам, – Знову цей Олег. Мені й так не жити, як ти не зрозумієш? 

Одинцова, схопившись за голову, заплакала. Сповзла на землю, падаючи на коліна. Вона має зараз ненавидіти Рощина, злитися на нього та бажати смерті, та кожне його слово хвиським ударом віддавало по серцю. Рита вкотре звинувачувала себе у всьому. Ненавиділа себе за те, що неусвідомлено довела чоловіка до відвертого божевілля.

Чомусь вірила кожному слову та кожному жесту. Кирило був зараз вразливий, як ніколи. Чесний. Саме такого Рощина вона скільки років намагалася випустити назовні, пізнати та зрозуміти. А зараз, побачивши його справжнього, жахалася відкриттю. Не розуміла, що робити із цим знанням, як повернути чоловікові розсудливість та переконати, що на ній світ клином не зійшовся, а життя, яким би паршивим не було, триває і без неї. Що, врешті-решт, втеча від органів – це його шанс почати заново. 

Знала, що не прислухається до порад, лише сильніше розсердиться. Зненавидить її, та одному богу відомо, до чого це приведе.

– Кохаєш його, так? – чомусь перепитав чоловік. 

Ритка згідно кивнула, ковтаючи сльози. Молилася, щоби Олег знайшов їх. Утихомирив божевілля Рощина хоча б сильним ударом, бо сил терпіти більше не було. Як самій виправити ситуацію вже не уявляла. 

Божевілля тривало, здавалося, вічність. Кирило знов бігав двором, штовхав автомобіль, а потім, кинувшись до багажника, дістав велику каністру, літрів на двадцять. Ринувся до будинку, поливаючи двері, вікна, стіни. Як скажений.

Маргарита, яка заворожено спостерігала за його діями крізь пелену сліз, не відразу усвідомила, що відбувається. Спочатку здалося, що поки Рощин не чіпає її, є шанс звільнитися. Потім дійшло – яскравим спалахом майнуло у свідомості. І вона, підскочивши, кинулася до чоловіка, вигукуючи на ходу: 

– Господи, Кирило, заспокойся! Не роби цього! 

– Та яка тобі різниця! – відмахуючись від дівчини, коли вона намагалася вхопити за руку і зупинити, Рощин продовжував влаштовувати дощ із пального. Не дбаючи про те, що сам неабияк просочився бензином, – Тобі начхати на мене, мені начхати на будинок! Без тебе мені нічого не треба! – відштовхнув Риту від себе якомога далі, – І грошей, що тут напружено, теж не треба! 

Коли бензин закінчився, Кирило струснув каністрою в себе над головою і відкинув в бік. Озирнувся до Маргарити, оглянув її з ніг до голови. Усміхнувся. Дістав із кишені запальничку і натиснув. Не роздумуючи, кинув за спину, в калюжу бензину біля порога.