Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Неподалік входу стояла старенька BMW. Побита, з відчиненими навстіж пасажирськими дверима та багажником. Якщо вірити орієнтуванню Шторміна – та сама розвалюха Рощина. 

Тут... Вони тут. 

– Ось там колодязь, – помітивши Олега, гукнув один із добровольців-пожежників, вказавши кудись убік. 

– У будинку є хтось? – стягуючи піджак, поцікавився Чернишевський. 

– Я прийшов, коли вже палало, – відмахнувся чоловік, поспішаючи з водою, – Охоронець бачив, як чоловік якийсь кинувся в будинок, а слідом за ним дівка. Кажуть, господар зі своєю.

– Дай сюди! – вириваючи у місцевого відро, обірвав Олег. 

– Зовсім з глузду з'їхали. З жиру бісяться. Себе не шкода, хоч би інших пошкодували, такий гарний будинок був... 

Чернишевський не слухав незнайомця. Достатньо було фрази, що Ритка там. Поспіхом накинув піджак на голову і вилив на себе крижану воду. Пересмикнувся від ознобу, що хвилею прокотився по тілу.

– Гей, ти чого надумав хлопець? – схаменувся мужик, коли Олег сунув тому порожнє відро і кинувся до входу, повністю перекритого вогнем, – Їх із цього пекла не витягти. Зайдеш – не виберешся.

– Доля значить така, – огризнувся, вибиваючи тріснуте вікно і заглядаючи в будинок, намагаючись знайти найменш вражене вогнем місце для входу. 

– Гей, чоловіче, звідси не зайти! – крикнув Чернишевському другий незнайомець, що був, напевно, охоронцем, – Там із боку сараїв є вхід, біжи туди. 

Машинально подякувавши, Олег помчав до стайні. Охоронець мав рацію: сюди майже не дісталася стихія, тільки кіптяви та диму повно. 

Перш ніж забігти всередину, втягнув повітря на повні груди. Не допомогло. Гар швидко обпік легені, викликаючи дикий напад кашлю. Байдуже було, задихаючись, біг порожнім сараєм в пошуках заповітного входу. Головне, витягнути Ритку живою. А якщо ні, то й помирати не шкода. 

Звідкись збоку почувся тупіт і іржання. Не може бути! Рідкісні добровольці так захопилися спробами загасити будинок, що геть-чисто забули про тварину. У дальньому стійлі брикалася і нервувала кобила Маргарити. Вогняна Пристрасть. Вон чула недобре. Жаль було її. Пригальмував, тремтячими руками відчинив загороду, випускаючи норовисту тварину на волю. 

– Біжи, дівчинко, – поплескав по холці кобилу, коли та вискочила в прохід, та продовжив шлях. 

Попереду були відчинені двері в довгий коридор. Декілька нескінченних метрів і Чернишевський нарешті опинився в будинку з боку кухні. Густий зміг дезорієнтував, позбавляв видимості і їдко в'їдався в повіки. Вогонь блискавично поширювався довкола. 

– Рито! – просуваючись уперед, закричав чоловік, – Ти тут?! Рито-о! 

Тривалі пошуки зводили з розуму. Чернишевський кидався по незліченних кімнатах у пошуках дівчини, вигукуючи її ім'я. Марно. Задихався від диму, але вперто рухався вперед, до епіцентру пожежі. І, нарешті, у вітальні, найбільш охопленій жаром, побачив Маргариту, розпластану на підлозі та непритомну. Оточену з усіх боків вогнем, не підійти, не підступитися. 

Дерев'яні балки тріщали над головою. Десь збоку одна вже впала, ледь не зачепивши чоловіка. Ухилився, відбіг. Стягнув з себе піджак і кілька разів ударив по полум'ю, щоб трохи вгамувати його і підібратися до Ритки. Вогонь так і намагався  укласти Чернишевського у свої обійми, підбираючись знизу по штанах. Не бачив, не звертав уваги. 

Рвонув до дівчини. Чергова колода затріщала над їхніми головами. Підхопив на руки несвідоме тіло і відскочив убік якраз у момент, коли дерев'яне перекриття звалилося вниз, на місце, де секундами раніше лежала Маргарита. 

Притулився губами до дівочої скроні, озирнувся. Місць для відступу не було. Вхід, звідки прийшов, уже завалено. Попереду також вогонь. Всюди вогонь. 

На мить здалося, що так і помруть тут, задихаючись від диму. Згорять живцем, але разом. А потім крики з боку головного входу і величезний потік піни, що увірвався в будинок, втихомирюючи стихію, дали надію. Чоловік на хитких ногах стрімголов побіг до обгорілих дверей, через які вже можна було вийти. Крок за кроком пробираючись до заповітного отвору, так довго, що здавалося, ніколи не врятуються.

Лише коли крізь очі, що сльозилися від диму, помітив кілька пожежних машин і приборкувачів вогню, що метушилися кругом з довгими шлангами, і спустився з порогу злощасного будинку, зрозумів, що вибралися. 

Не втримався на ногах. Впав на коліна, притискаючи до себе бездиханне тіло коханої. Зирнув на неї, таку беззахисну, тендітну, нерухливу, з закритими віками... Її обличчя було все забруднено. Провів долонею по щоці, пробираючись крізь довге сплутане волосся до шиї, намагаючись намацати пульс. 

Десь над головою, порятунком, вибухнув грім і з небес потоком ринув дощ.

Живи, Рито. Тільки живи…   

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно