Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

стояла перед подією В (або подією, схожою на В), тобто, що фактично ці дві події були пов'язані одна з одною. Однак оскільки ми не знаємо, чи є цей зв'язок необхідним, ми можемо лише стверджувати, що такий зв'язок існував у минулому. Моя теорія цілком погоджується з критикою Юма. Проте вона і відрізняється від концепції Юма тим, що (1) в ній сформульована універсальна гіпотеза, за якою подія типу А завжди і повсюдно стоїть перед подією типу В; (2) твердження «А є причиною В» вважається в ній істинним лише за умови, що істинною є сформульована універсальна гіпотеза. Інакше: Юм розглядав лише події А та В як такі і не знаходив слідів причинної залежності або необхідного причинного зв'язку між подіями. Натомість, ми додаємо до подій дещо третє, а саме — універсальний закон і стосовно цього закону можемо говорити як про причинну залежність, так і про необхідний причинний зв'язок між подіями. Наприклад, ми можемо дати таке визначення: подія В перебуває в причинному зв'язку (або необхідно пов'язана) з подією А лише тоді, коли А є причиною В (у розумінні нашого семантичного визначення, викладеного вище). Стосовно питання про істинність універсального закону можна сказати, що існує безліч універсальних законів, істинністю яких ми ніколи не цікавилися у повсякденному житті і, відповідно, існує безліч випадків причинного зв'язку, про які в повсякденному житті ми ніколи не замислюємося, чи є ці «причинні зв'язки необхідними». З погляду наукового методу ситуація виглядає дещо інакше. Адже ми ніколи не зможемо раціонально визначити істинність наукових законів. Все, що ми можемо вдіяти,— це суворо перевірити закони і позбавитися хибних законів (як на мене, то саме в цьому полягає основна ідея моєї праці «The Logic of Scientific Discovery»). Відповідно, всі наукові закони завжди мають гіпотетичний характер. Це просто припущення, а отже, всі твердження про окремі причинні зв'язки також завжди мають гіпотетичний характер. Ми ніколи не можемо бути певні (у науковому розумінні) того, що А є причиною В, саме тому, що ми ніколи не можемо бути впевненими в істинності даної універсальної гіпотези, як би доскіпливо її не перевіряли. Більше того, ми схильні вважати конкретну гіпотезу про те, що А є причиною В, прийнятною, якщо ми перевіримо і підтвердимо відповідну універсальну гіпотезу. (Про мою теорію «підтвердження» — див. розділ X, а також додаток IX в «The Logic of Scientific Discovery», зокрема p. 275, де обговорюються часові коефіцієнти або індекси підтвердження тверджень.)

(3) Стосовно моєї теорії історичного пояснення, яку я розвиваю у тексті даного розділу,— хотілося б доповнити її деякими критичними коментарями з приводу статті Мортона Уайта «Історичне пояснення» (М. White. Historical Explanation // Mind, vol. 52, 1943, p. 212 та наст.). Автор погоджується з моїм аналізом причинного пояснення, яке я вперше виклав у «Logik der Forschung». (Він помилково приписує авторство цієї теорії К. Гемпелю, маячи на увазі його статтю, опубліковану в «Journal of Philosophy», 1942; див., однак, реферат Гемпеля на мою книжку, опублікований в «Deutsche Literaturzeitung», 1937, (8), pp. 310-314. Дослідивши питання про те, що взагалі ми називаємо поясненням, Уайт запитує — що таке історичне пояснення? Відповідаючи на це запитання, він зазначає, що характерною рисою біологічного пояснення (на відміну, від, скажімо, фізичного) є входження специфічно біологічних термінів у пояснювальні універсальні закони. І він робить висновок, що історичне пояснення — це таке пояснення, до якого входять специфічно історичні терміни. Далі він виявляє, що всі закони, до яких входять терміни, подібні до специфічно історичних, краще характеризувати як закони соціологічні, бо використані в них терміни є радше соціологічними, ніж історичними. Отож, він, зрештою, був змушений ототожнити «історичне, пояснення» з «соціологічним».

Здається, зрозуміло, що за таких поглядів не враховано те, що я називаю у тексті розмежуванням між історичними та узагальнюючими науками, в також між їхніми специфічними проблемами і методами. Слід зазначити, що дискусія з проблем історичного методу давно виявила, що історія цікавиться радше окремими подіями, ніж загальними законами, Я маю на увазі статті лорда Ектона, написані 1858 року, проти Бакла (з ними можна познайомитися в Historical Essays and Studies, 1908) та суперечку між Максом Вебером та Е. Майєром (див. М. Weber. Gesammelte Aufsaetie zur Wissenschaftslehre, 1922, pp. 215 та наст.). Подібно до Майєра, Вебер завжди справедливо підкреслював, що історія цікавиться одиничними подіями, а не універсальними законами, і що водночас вона цікавиться причинним поясненням. Однак, на жаль, ці справедливі зауваження (ор. сit., р. 8) привели його до заперечення зв'язку причинності з універсальними законами. Здається, що моя теорія історичного пояснення, розвинута в цій моїй праці, усуває цю перешкоду і водночас пояснює, як вона могла з'явитися.

25.8. Доктрину про те, що у фізиці провадяться вирішальні експерименти, критикують конвенціоналісти, зокрема Дюем (див. прим. 1 до даного розділу). Однак Дюем писав про це ще до Ейнштейна і вирішального спостереження Еддінгтоном відхилення видимого положення зірок в умовах повного сонячного затемнення і навіть задовго до експериментів Луммера та Прингсгейма, котрі фальсифікували формулу Релея-Джинса, що привело до виникнення квантової теорії.

25.9. Залежність історії від наших інтересів припускав і Майєр, і його критик Вебер. Майєр писав (див. Е Meyer. Zur Theorie und Methodik der Ceschichte. 1902, p. 37): «Відбір фактів залежить від історичних інтересів тих, хто живе нині...» Він зазначав: (Gesammelle Aufsaetze, 1922, p. 259): «Наш... інтерес... буде визначати коло культурних цінностей, які визначають» історію». Вебер, слідом за Ріккертом, постійно наполягав на тому, що наші інтереси, у свою чергу, залежать під поняття цінності. Тут він дійсно не помилявся, однак це не додає нічого нового до методологічного аналізу нашої проблеми. Жоден із названих авторів не зробив революційного висновку: якщо вся історія залежить від наших інтересів, то можуть існувати лише історії, а не «історія» розвитку людства.

Про дві протилежні інтерпретації історії — див, прим. 61 до розділу 11,

25.10. Стосовно цієї відмови обговорювати проблему «сенсу сенсу» (Огден та Річардс ) чи радше «сенсів сенсу» (Г. Гомперц) — див. розділ II, зокрема прим. 26, 47, 50 та 51. Див. також прим. 25 до даного розділу.

25.11. Щодо морального футуризму — див. розділ 22.

25.12. Див. К. Barth. Credo, 1936, p. 12. З приводу зауваження Барта проти «неопротестантської доктрини явлення Бога в історії» — див. op. cit., 142. Про гегельянське джерело цієї доктрини — див. текст до прим. 49 до розділу 12. Див. також прим. 51 до розділу 24. Наступна цитата у цьому абзаці почерпнута з праці