Карл Раймунд Поппер - Відкрите суспільство та його вороги

цього суспільства і хто (подібно до Платона) надихався інтуїцією, але такою інтуїцією, яка не контролюється розумом (у тому значенні, в якому термін «розум» використано в даному розділі), Див. також прим. до «Вступу».

24.59. Див. прим. 4 до розділу 18.

Прим. до розд. 25

25.1. Так звані конвенціоналісти (А.Пуанкаре, П.Дюем, а пізніше — А.Еддінгтон); див. прим. 17 до розділу 5.

25.2. Див. мою працю «The Logic of Scientific Discovery».

25.3. «Теорія черпаючої свідомості» згадується в розділі 23. (Про «теорію науки як прожектора» — див. також мою працю «Towards a Rational Theory of Tradition», згодом опубліковану в «Conjectures and Refutations», зокрема pp. 127 та наст.). «Теорія науки як прожектора» містить, очевидно, саме ті елементи кантіанства, які є сприйнятими. Можна сказати, що Кантова помилка полягала в тому, що він вважав начебто прожектор не можна удосконалити і не бачив, що деякі прожектори (теорії) не висвітлюють фактів, добре висвітлених іншими прожекторами. Втім, ми справді відмовляємося від застосування певних прожекторів і домагаємося прогресу в науці,

25.4. Див, прим. 23 до розділу 8.

25.5. Щодо спроби позбутися будь-яких припущень див. мою критику (Гуссерля) в прим. 8 (1) до розділу 24 та відповідний текст. Наївну ідею про те, що можна позбутися припущень (або поглядів), неодноразово піддавав критиці Г. Гомперц (див. Н. Gomperz. Weltanschauungslehre, 1, 1905, pp. 33 та 35; можливо, мій переклад — дещо довільний). Критика Гомперца спрямована проти радикальних емпіристів. (А не проти Гуссерля.) «Філософське або наукове ставлення до фактів — це завжди розумова установка,— пише Гомперц,— а не насолоджування фактами подібно до корови, не споглядання фактів подібно до художника або замилування ними подібно до мрійника. Отож, слід виходити із того, що філософ не задовольняється фактами, такими як вони є, а розмірковує про них... Тепер, мабуть, зрозуміло, що за філософським радикалізмом, який претендує... на те, щоб повернутися безпосередньо до фактів чи об'єктивних даних, завжди приховане некритичне сприйняття традиційних теорій, адже деякі думки про факти мають спадати на розум навіть цим радикалам. А що радикали не помічають їх аж до того, що стверджують начебто вони просто приймають факти, то ми змушені припустити, що їхні думки — ...некритичні». (Див. також зауваження того самого автора щодо проблеми інтерпретації — Interpretation // Erkenntnis, vol, 7, p. 225 та наст.)

25.6. Див. історичні коментарі Шопенгауера (А. Schopenhauer. Parerga etc., vol. ІІ, ch. XIX, § 238; Works, second German edition, vol. VI, p. 480).

25.7. (1) Наскільки мені відомо, теорія причинності, яку я хочу коротко представити, вперше була викладена у моїй книжці «Logic der Forschung» (1935), згодом перекладеній англійською мовою під назвою «The Logic оf Scientific Discovery» (1959). Див. pp. 59 та наст. цього перекладу. В англійському перекладі було опущено дужки німецького оригіналу, а цифри та чотири короткі уривки в дужках були додані для того, аби зробити фрагмент зрозумілішим, а почасти, і для того, аби врахувати концепцію, яку я сам ще не засвоїв 1935 року, а саме— концепцію, яку А. Тарськнй назвав «семантикою» (див., наприклад, A. Tarski. Grundlegung der wissenschaftlichen Semantic // Actes du Congres International Philosophique, vol. III.— Paris, 1937, p. 1 — і R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942). Завдяки тому, що Тарський розвинув основи семантики, у мене немає більше ніяких застережень (як це було раніше, коли я писав «Logic der Forscliung») проти того, щоб вільно використовувати поняття «причина» та «наслідок». Користуючись концепцією істини Тарського, ці поняття можна ввести за допомогою такого семантичного визначання: подія А є причиною події В, а подія В є наслідком події А лише в тому випадку, якщо існує така мова, в якій можна сформулювати три вирази — u, а та b, такі, щоб u — це був істинний універсальний закон, а описував би А, b описував би B і b було б логічним наслідком від u та а. (Термін «подія» чи «факт» можна визначити за допомогою семантичної версії мого визначення терміну «подія» з книжки «The Logic of Scientific Discovery», p. 88 та наст., скажімо, так: подія Е — це загальний десигнатор класу взаємовизначних сингулярних тверджень.)

(2) Варто додати кілька зауважень історичного характеру щодо проблеми причин та наслідків. Концепція причинності Арістотеля (а саме — концепція формальної, матеріальної та діючої причин, остання з яких у даному разі нам не потрібна, навіть тоді, коли мої зауваження справедливі і для неї) є типово есенціалістською. Проблема полягає в тому, аби пояснити зміни чи рух, і Арістотель намагається розв'язати її, звернувшись до прихованої сутності або структури речей. Такий есенціалізм існує і в поглядах на рух Бекона, Декарта, Локка і навіть Ньютона. Однак теорія Декарта дозволила поглянути на проблему по-новому. Декарт вбачав сутність речей в їх просторовій протяжності або геометричній формі, а відтак робив висновок про те, що єдиний спосіб, за допомогою якого тіла можуть діяти одне на одне, полягає у відштовхуванні: одне тіло, що рухається, з необхідністю виштовхує інше з його місця, тому що обидва вони мають протяжність, а отже, не можуть займати одне і те саме місце. Отож, наслідок іде за причиною через необхідність і всі дійсно причинні пояснення (фізичних подій) мають бути в термінах відштовхування. Таку позицію поділяв і Ньютон, який погоджувався щодо своєї теорії гравітації з тим, що в ній використано ідею тяжіння, а не відштовхування і що, мабуть, жодна людина, яка хоча б щось знає про філософію, не вважатиме цю теорію задовільним поясненням. Проте ця концепція все ще зберігає свій вплив у фізиці і проявляється у вигляді нелюбові до будь-якого типу «дії на відстані».— Берклі був першим із тих, хто піддав критиці пояснення причинності за допомогою прихованих сутностей речей, незалежно від того, чи вводяться вони для «пояснення» ньютонівського тяжіння, чи використовуються для побудови декартівської теорії відштовхування. Берклі вимагав, аби наука описувала, а не пояснювала сутнісні або необхідні зв'язки. Ця концепція, надто характерна для позитивізму, втрачає сенс, якщо погодитися з моєю теорією причинного пояснення. Тоді пояснення стає одним із типів опису, в якому застосовуються універсальні гіпотези, початкові умови та логічна дедукція. Юму (попередниками якого, у певному розумінні, були Секст Емпірик, аль Газалі та інші) належить чи не найвагоміше дослідження з теорії причинності. Він стверджував (всупереч картезіанським поглядам), що ми не можемо знати нічого про необхідний зв'язок між подією А та іншою подією В. Все, що ми можемо знати,— це те, що подія типу А (або подія, схожа на А) досі