Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ох, дівчинко, ми ж повеселилися разом, чи не так? — вона припинила плакати й поглянула на нього. — Не…
Я різко копнув його в бік, перш ніж він устиг сказати щось іще. Він заціпенів у німому болю, а тоді плюнув у мене кров’ю. Я завдав іще одного удару ногою, і він обм’як.
Не знаючи, що ще робити, я прибрав тавро і знову почав його нагрівати.
Запала довга тиша.
— Еллі досі спить? — запитав я.
Крін кивнула.
— Як гадаєш, їй було б корисно побачити це?
Вона замислилася, витираючи лице долонею.
— Не думаю, — врешті сказала. — Не думаю, що вона змогла б побачити це просто зараз. У неї не всі вдома.
— Ви з Левіншира? — запитав я, щоб не допустити мовчання.
— Моя родина працює на землі трохи на північ від Левіншира, — мовила Крін. — Батько Еллі — бургомістр.
— Коли вони прийшли у ваше містечко? — запитав я, приклавши тавро до тильного боку другої долоні. У повітрі починав добре відчуватися солодкий запах обвугленої плоті.
— Який сьогодні день?
Я порахував у голові.
— Повалок.
— Вони прийшли до міста в теден, — дівчина ненадовго затихла. — П’ять днів тому? — в її голосі відбилася недовіра. — Ми раділи можливості побачити виставу й почути новини. Послухати музику, — вона опустила погляд. — Вони стояли табором на східній околиці міста. Коли я прийшла, щоб мені поворожили на долю, вони попросили мене повернутися того ж вечора. Вони здавалися дуже привітними, дуже цікавими.
Крін поглянула на фургони.
— Коли я з’явилася, всі вони сиділи довкола вогню. Вони співали мені пісень. Старенька дала мені чаю. Я навіть не думала… ну, тобто… вона була схожа на мою бабцю, — її погляд несподівано перейшов до тіла Енн, та потім віддалився від нього. — А що сталося далі, я не пам’ятаю. Я прокинулася в темряві в одному із фургонів. Була зв’язана й… — у Крін трохи урвався голос, і вона розсіяно потерла зап’ястки. Швидко озирнулася на намет. — Гадаю, Еллі теж дісталося запрошення.
Я закінчив таврувати їм долоні. Планував позначити їм і обличчя, та залізо повільно грілося у вогні, а ця робота мені швидко обридала. Я геть не спав, а гнів, який так довго палав дуже гаряче, вже догоряв, і після нього я почувався холодним і нечутливим.
Я показав рукою на казанок із вівсом, який зняв із вогню.
— Ти голодна?
— Так, — сказала вона, а тоді кинула погляд на тіла. — Ні.
— Я теж ні. Ходімо, розбудімо Еллі, а тоді рушаймо додому.
Крін помчала до намету. Коли вона зникла всередині, я повернувся до вервечки тіл.
— Хтось проти, щоб я покинув трупу? — запитав я.
Ніхто не був проти. Тож я пішов.
Розділ сто тридцять третій. Сни
На те, щоб затягнути фургони в густу частину лісу й заховати їх, пішла година. Я знищив позначки едема на них і розпряг коней. Сідло було лиш одне, тож інших двох коней я навантажив харчами та всіма іншими переносними цінностями, які міг знайти.
Коли я повернувся разом із кіньми, на мене вже чекали Крін та Еллі. Чи, точніше, чекала Крін. Еллі просто стояла неподалік із невиразним обличчям і порожніми очима.
— Вмієш їздити верхи? — запитав я Крін.
Вона кивнула, і я вручив їй повіддя коня, на якому було сідло. Вона просунула одну ногу в стремено й зупинилася, хитаючи головою. Поволі опустила ногу назад.
— Я піду пішки.
— Думаєш, Еллі всиділа б на коні?
Крін поглянула туди, де стояла білявка. Один із коней обережно торкнувся її мордою й не дістав жодної реакції.
— Мабуть, так. Але не думаю, що це пішло б їй на користь. Після…
Я кивнув, бо зрозумів її.
— Тоді ми всі підемо пішки.
***
— Що є серцем летані? — запитав я Вашет.
— Успіх і правильні дії.
— Що важливіше: успіх чи правильність?
— Це те саме. Якщо діяти правильно, до тебе приходить успіх.
— Але ж інші можуть досягати успіху, діючи неправильно, — зауважив я.
— Неправильне ніколи не веде до успіху, — твердо сказала Вашет. — Якщо людина поводиться неправильно й досягає успіху, це не відповідає шляху. Без летані справжнього успіху немає.
«Пане! — гукнув голос. — Пане!»
Мій погляд сфокусувався на Крін. Її волосся було розметане вітром, а юне личко — стомлене. Вона несміливо поглянула на мене.
— Пане! Вже доволі темно.
Я роззирнувся довкола й побачив, як зі сходу поволі насуваються сутінки. Я втомився, мов собака, і коли ми зупинились опівдні, щоб пообідати, провалився в сон наяву.
— Крін, зви мене просто Квоут. Дякую, що штурхнула під лікоть. Я думав про дещо інше.
Крін зібрала хмиз і розпалила багаття. Я розсідлав коней, а тоді погодував і почистив їх. Виділив кілька хвилин і на встановлення намету. За звичайних обставин я з таким не морочуся, та для нього знайшлося місце на конях, а дівчата, як мені здавалося, не звикли спати не у приміщенні.
Закінчивши з наметом, я усвідомив, що приніс лиш одну запасну ковдру із запасів трупи. Якщо я хоч трохи на цьому розуміюся, цієї ночі також буде студено.
— Вечеря готова! — почув я голос Крін.
Я закинув ковдри, свою й запасну, в намет і попрямував назад, туди, де закінчувала вона. Крін добре попрацювала з тим, що було під рукою. Картопляний суп із беконом і смаженим хлібом. Також серед вугілля примостився зелений гарбуз.
Мене тривожила Еллі. Вона весь день залишалася незмінною, мляво ходила, геть не говорила й не реагувала, коли Крін чи я до неї зверталися. Її очі за дечим стежили, та думки в них видно не було. Ми з Крін на власному гіркому досвіді дізналися: якщо залишити її наодинці із собою, вона перестане йти або зійде з дороги, якщо щось упаде їй в око.
Коли я сів, Крін передала мені миску й ложку.
— Пахне смачно, — похвалив я її.
Вона відповіла напівусмішкою й насипала ще одну миску, для себе. Почала наповнювати третю, а тоді завагалася, зрозумівши, що Еллі не може їсти сама.
— Не хочеш супу, Еллі? — запитав я нормальним голосом. — Він смачно пахне.
Вона отетеріло сіла біля вогню, вдивляючись у порожнечу.
— Хочеш мого? — запитав я так, ніби поділитися ним було найприроднішою річчю на світі. Наблизився до неї й подмухав на ложку із супом, щоб її остудити. — Ось, давай.
Еллі механічно з’їла її, злегка повернувши голову в мій бік, до ложки. В її очах відбивався танець вогню. Вони скидалися на вікна порожнього будинку.
Я знову подмухав на повну ложку і простягнув її білявці. Вона відкрила рота лише тоді, коли ложка торкнулась її губ. Я повів головою, намагаючись зазирнути за світло вогню, що танцювало в її очах, у відчайдушній надії побачити в них що-небудь. Хоч щось.
— Ти, певно, Елл. Так? — невимушено промовив я й поглянув на Крін. — Скорочене від Еллі.
Крін безпорадно знизала плечима.
— Ми насправді не були подругами. Вона просто Еллі Енвотер. Донька бургомістра.
— Ми сьогодні, звісно, находилися, — продовжив я тим самим легким тоном. — Як твої ноги, Крін?
Крін продовжувала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
